Є люди, котрих треба лишень слухати й не задавати, скажемо так, непотрібних запитань. Слухати й робити висновки, себто навчатися. Коли навколо тільки бруд, фальш та нечестиве лукавство, ці люди — ми зовемо їх моральними авторитетами — начеб зорі засвічують у темних заблуканих душах співвітчизників. Вони — поза політикою, інакше ми б так їх не називали. Їх дуже мало — як на таку велику країну. Катастрофічно мало. Вони з честю пройшли крізь ту катастрофу, що спіткала український народ у ХХ столітті. Й тому наші прагнення та наші надії запліднюються їхнім досвідом. І вже точно з того щось-таки добре мусить вродитися…
Року 1973-го, в розпал боротьби з українським націоналізмом, а вірніше сказати — волелюбством, з вільним українським словом та незалежною думкою, Євген Сверстюк за виступи проти дискримінації української культури, протести проти арештів та незаконних судів над українськими патріотами отримав, як можна було очікувати, статус політв’язня: 7 років таборів і 5 — заслання. Було йому тоді лишень 44. Про ті роки і про тих людей ми вже багато знаємо, але потреба в такій інформації, у таких знаннях ще довго буде актуальною. Та сьогодні розмова про речі ще актуальніші.
Минулого тижня Євген Сверстюк — лавреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, президент українського Пен-клубу, доктор філософії, головний редактор газети «Наша віра» — на запрошення Українського клубу Одеси побував у нашому місті. Того полудня, коли ми зустрілися, розмова йшла важко: далася взнаки мандрівка від Дерібасівської до Привозу й назад, і все те — пішки, а ввечері — публічна лекція… Але давалося й інше взнаки: отой гарт минулих випробувань, — звісно ж, духовний, а де сила духу, там і все інше…
— Євгене Олександровичу, коли читаєш вашу біографію чи життєписи ваших побратимів, людей, котрі не побоялися виступити проти тієї страшної системи, усвідомлюючи всю її жорстокість, цинізм та нелюдські методи придушення будь-якого спротиву, пережили все те, що випало на їхню долю, не зламалися, вистояли, то дивуєшся: звідки ота сила духу, ота свідомість і натхнення? Що тримало вас там, допомогло не зламатися?
— Людина повинна долати всі перешкоди і гартуватись, а не ламатися. Багато людей бачив я, котрі саме там, у лагері, набралися духу. Людина, яка зламалася, — це людина, яка ні на що не здатна. А діапазон пристосувань дуже широкий. Людина може виносити випробування, про які їй навіть не снилося. Ну а що стосується випробувань у зоні, то вони є дуже специфічні. Справа в тому, що в концлагерях збиралися добірні люди. І, попри всі умови нагляду, оту несприятливість побутову, безнадійність у розумінні перспективи, це дуже часто було спілкування з людьми яскравими, сміливими, по-своєму видатними: одні — талантом, інші — характером. Я туди потрапив у 44 роки, і для мене це не було школою бажаною, більше я переживав втрату дорогих років життя, творчих років. Це є завжди втрата років життя. Але якщо брати найкращі поезії, написані Василем Стусом, то вони написані у тих самих каторжних умовах зони, тюрми. Так само і «Невольнича муза» Ігоря Калинця. Я є теж автором віршів, і найяскравіші мої речі написані саме там (гадаю, що все-таки видам їх окремою книжкою). Це була зона неволі і зона особливих страждань. Туди любить приходити висока муза. Продовження →