Події Другої світової війни досі не відпускають українців, напередодні 9 травня знову розкручуються політичні спекуляції навколо трактування Дня перемоги. Який висновок з тієї війни варто зробити, що сьогодні об’єднує українців, які тоді воювали в різних арміях, і що допоможе Україні перемогти Росію у нинішній війні?
Про це йшла мова під час презентації книги «Україна у Великій війні 1939–1945», яка відбулася у науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. Івана Франка. Книга написана спільними зусиллями багатьох авторів, упорядниками виступили історики Людмила Герасименко і Василь Расевич. А натхненником і відповідальним редактором книги став академік НАН України, колишній директор Інституту національної пам’яті професор Ігор Юхновський.
У книзі представлено матеріали про причини, перебіг і наслідки Другої світової війни, описується боротьба і життя українців під різними окупаційними режимами.
«Прикро, що ми сьогодні говоримо про воєнні події також у воєнний час. Але, може, в тому також є якийсь символізм і якась певна тяглість історії», – зазначив директор Наукової бібліотеки ЛНУ ім. І. Франка Василь Кметь. За його словами, українське суспільство справді перенасичене історичними знаннями. І в сучасній Україні, особливо за останні роки, знову постали болючі питання, які зав’язані на воєнній трагедії 30-40-х років ХХ століття.
Стереотипи минулого тяжіють над нами
«Ми далі говоримо про День перемоги і про проблему трактування перемоги у війні. Ми й далі даємо емоційно забарвлені оцінки поняттям фашизму, нацизму, націоналізму чи іншим явищам політичного національного життя, які були в тогочасній Європі і в тогочасній Україні. Ми далі говоримо про сталінізм як явище і його релікти у свідомості сучасників, а також про націоналістичні рухи та їхніх послідовників у сучасному контексті. Власне, ця закоріненість в історію, в стереотипи і це тяжіння над нами стереотипів минулого доволі часто ускладнює взаємини із зовнішнім світом.
Ця книга видається мені дуже вдалою спробою певним чином розсіяти ті настрої і допомогти пересічному українцеві, школяреві, студентові, вчителю – зрештою, будь-кому – дати собі відповідь на ті питання, які сьогодні постали з особливою гостротою: чим була для українців Друга світова війна, чи була вона вітчизняною, чи ми трактуємо нашу участь у воєнних подіях лише як епізод у загальній світовій історії? Власне, тривалий час напередодні Революції Гідності ми чули дивовижні гасла зі Сходу на кшталт – «Почуйте нас». Але чомусь ніхто не звертав уваги, що в промоції концепту Вітчизняної війни ніхто ніколи не чув тих, для кого війна розпочалася в 1939 році, для кого напад Німеччини на Радянський Союз був уже черговим епізодом війни, а боротьбу за свою державність і свою незалежність вони розпочинали у Карпатській Україні чи при мобілізації до польського війська під час нападу німців на Польщу уже з 1 вересня 1939 року», – заявив він.
Професор ЛНУ, доктор історичних наук Віктор Голубко розповів, що концептуально ця книжка відходить від радянського погляду на висвітлення Другої світової війни. Автори починають виклад матеріалу із подій, які передували цій війні. Тут чітко наголошено на тому, що для України війна почалася 14 березня 1939 року, коли на Карпатську Україну вчинила агресію Угорщина, і цей клаптик української території відважився чинити опір державі з гітлерівського блоку.
Якщо історична пам’ять така різна, чи можливе примирення?
Також, за словами історика, у книжці дуже багато сюжетів, які раніше або замовчувалися, або трактувалися зовсім по іншому і фактично фальсифікувалися. Наприклад, йдеться про злочини вищого керівництва Радянського Союзу.
«Окрім того, дуже багато розглядається питань стосовно ведення воєнних дій, які вплинули на подальший хід боротьби. Йдеться про оборону Києва. Автори слушно наголошують на тому, що фактично оборона Києва призвела до зриву стратегічних планів Вермахту. Ми маємо також тут оцінку битви за Дніпро. У радянській комуністичній історіографії це взагалі зображувалося як геній військового мистецтва. Насправді це була катастрофа, тому що в битві за Дніпро загинуло десь 1,5 млн людей. Але війна – це не тільки воєнне мистецтво. Це не тільки бої. І тут автори виділяють окремий сюжет, який, зрештою дуже часто замовчувався, – це трагедія військовополонених. 3,5 млн полонених було тільки в 1941 році. І в окремих розділах цієї книжки, власне, зосереджена увага на трагізмі тих людей, які потрапили до полону», – зазначив Віктор Голубко.
Він додав, що книжка завершується своєрідним філософським осмисленням стосовно того, як окреслена Друга світова війна в історичній пам’яті українців: «Ця тема надзвичайно болюча для українців, вона сприймається по-різному, бо так склалося, що українці воювали в різних арміях. У зв’язку з тим автори ставлять питання: оскільки історична пам’ять така різна і дуже ділить українців, чи можливе примирення? І виділяють кілька моделей, як сприймають Другу світову війну в Європі і як – на пострадянському просторі. Від самого початку до останніх сторінок книжки автори доводять до читача ідею того, що ми, українці, не мали своєї держави і через те наші жертви були максимальними. Приводиться ідея, що найбільша цінність для нації – це її власна національна держава. Українське суспільство має усвідомити це і досягти примирення».
З одного боку, ми переможці, а з іншого – ми вели безнадійну визвольну боротьбу
Натхненник книжки академік Ігор Юхновський у своєму виступі підкреслив, що всяка війна – це велике нещастя, але водночас це найбільш важлива подія в історії людства. Вона кожного разу якось змінює ту систему, в якій відбувається.
За його словами, Українська Радянська Соціалістична республіка до Другої світової війни і Українська Радянська Соціалістична Республіка після війни – це були абсолютно різні республіки. «Після 1945 року українці заселили міста, українці повернулися з фронтів переможцями і стали при владі в УРСР. Ця квазідержава була все-таки переддержавою сучасної незалежної України. Треба розуміти, що національний дух був не тільки серед повстанців, не тільки серед Організації українських націоналістів чи серед членів Гельсінської спілки. Був він у всьому українському народі після війни, в тому числі і в правлячій комуністичній партії, яка була в Україні. Я би сказав, що у серпні 1991 року відбувалося своєрідне злиття двох дивним чином ворогуючих між собою таборів, які об’єдналися і проголосували за незалежну державу. Тобто українська свідомість після Другої світової війни стала дуже суттєвою, тому ця війна – це великий перелом в історії нашого народу», – заявив академік.
Юхновський погодився з тим, що основна біда українського народу дійсно полягала в тому, що він не мав своєї держави:
«Ніхто з нами не рахувався, ніхто не рахувався з цією землею, коли відбувався відступ і коли відбувався наступ радянських військ. Кожна сторона як могла нищила цю землю. І справді втрати України в цій війні є колосальними. Якщо в 1941 році нараховували 41 млн людей, то після 1945 року ми мали 27 млн людей. Правда, зразу після війни в Україну переїхало 7 млн росіян».
«У поставної Верховного суду СРСР говорилося, що українці є ненадійний народ, бо вони два роки були під німецькою окупацією і тому до них треба ставитися з величезною жорстокістю. І та жорстокість, яка була проявлена радянським командуванням на Лівобережній Україні, була неймовірною. Зараз про це чогось не говорять, але тоді армійські частини одержали дозвіл мобілізувати в армію людей просто із селищ і міст, минувши будь-які табори вишколу…
Я хочу в цьому плані говорити про так зване визволення Києва 6 листопада 1943 року. Дуже багато в радянській історіографії говорилося про героїчні події, про так званий український плацдарм радянський військ. Насправді тоді з сіл і містечок по Лівобережній Україні були зігнані всі чоловіки від 16 до 60 років. Вони мали створити враження великої кількості військових. Вони воювали і створили таке враження. Але тому, що всі вони мали загинути (з точки зору радянського керівництва, – ред.), не було сенсу їх переодягати у військову уніформу і давати їм зброю. Не було сенсу давати понтони, щоб вони могли перебратися на правий берег Дніпра. І вони перепливали через Дніпро хто як міг. Дніпро був червоний від крові…»
«Як ми повинні дивитися на цю війну з точки зору історичної пам’яті? Ми поклали там багато жертв. На 14 млн зменшилося наше населення. 4 млн убитих. Це жахлива цифра втрат, яких не зазнала жодна інша країна. Але ми мали своїх генералів, мали своїх маршалів, і тому з точки зору перемоги над нацистською Німеччиною Україна є серед переможців на рівні з Польщею, Францією, Англією, США і теперішньою Росією. Ми понесли страшні втрати. З нами не рахувалися, але ми переможці. Вклад українців у перемогу над німецьким нацизмом був величезним.
І тому я би вважав, що цей день – день спогадів. З одної сторони, ми переможці у війні, а з іншої – ми вели безнадійну визвольну боротьбу. І в цій боротьбі ми справді не могли виграти, тому що сили були абсолютно нерівні. Але ми вели цю боротьбу за незалежність. І якщо ви мене запитаєте, кого я вважаю найбільшим українським національним героєм цієї війни, я скажу – Романа Шухевича. Це справді найбільший наш герой, та постать, на яку під час війни всі дивилися як на кваліфікованого командира, який розумно командував, який залишився на цих землях і після війни і боровся проти більшовиків, проти Радянського союзу, і який тут загинув».
Росія – набагато більша, сильніша. І брехливіша за будь-яку країну світу
Не оминув Ігор Юхновський і паралелей з сучасними подіями та питання, чи переможе Україна у нинішній війні. «Ми повинні розуміти, що Росія набагато більша від нас, набагато розумніша і набагато сильніша за нас. І Росія набагато брехливіша за будь-яку іншу країну в світі. Тому перемогти Росію зброєю ми не зможемо. Але ми зможемо довго оборонятися проти Росії, якщо в нас буде добра зброя. Тому я вважаю, що в цей час ми повинні бути згуртовані довкола свого керівництва. Не може бути в газетах різноманітних крикливих заяв про те, що слабкий президент чи слабкий прем’єр. Може, вони й слабкі, але не той зараз час, щоб це говорити. Ми маємо зараз концентруватися навколо своєї влади», – переконаний академік.
Також він наголосив, що в державній казні немає грошей, половина держави одержує зарплату в конвертах, 65% обороту іде через торгівлю – купив-перепродав, Україна майже не випускає своєї продукції. Тобто, за словами Юхновського, держава у вкрай важкому стані, який характеризується дуже низькою внутрішньо державною дисципліною.
«Ми звикли ховатися, ми тисячу років ховалися, ми звикли красти один в одного, бо нас обкрадали сильніші від нас завойовники, і ми з діда-прадіда вчилися це робити. Але ми маємо змінитися. Росію ми переможемо, якщо будемо спокійні і тверді. Але ми маємо всі змінитися, маємо почати сильно працювати, маємо бути чесні. Кожен, хто одержує прибуток, повинен платити податок. Хай цей податок буде малий, але всі повинні платити. Людина, яка одержала прибуток і заплатила податок, може себе вважати українцем. Якщо вона податку не заплатила, з якого права вона має вимагати від держави чого-небудь?
У світі поважають сильних, працьовитих і правдивих. Ми маємо такими стати. А не думати, що союзники нам поможуть. Ніхто не буде присилати своїх людей на забій заради нас. Ми повинні це розуміти. Але те, що ми, українці, зараз кладемо свої голови там, – це жаль, але жодна незалежна держава не стала незалежною без боротьби і без крові.
…Я багато різних влад пережив. Жив при Польщі, вчився під час німецької окупації, жив у Радянському Союзі і жилось мені добре, я там став академіком. Тепер я живу в незалежній Україні. І коли ви мене спитаєте, де мені, який, в принципі, ніколи не бідував, було найкраще, я вам скажу однозначно – в незалежній Україні. За всю мою довгу історію я тут відчуваю себе ніби стовбуром з корінням, вони тут ці коріння – у цій землі. І ви, молоде покоління, справді повинні берегти цю державу».
Джерело ЗІК
Додано 7.04.2015
