Напередодні Міжнародного дня філософії, який відзначається 21 листопада, кореспондент УНН поспілкувався з відомим вченим, академіком, директором Українського інституту філософії, учасником ініціативи «Першого грудня» Мирославом Поповичем.
— Мирославе Володимировичу, Ви коли-небудь відзначали Всесвітній день філософії?
— Зізнаюся чесно, що ні…І потім для нас, філософів — філософія не свято, а стиль життя і робота. Філософії я віддав усього себе, не пошкодувавши про це жодного разу.
— Мені здається, що чим старше стає людина, тим більше філософії у її сприйнятті житейських речей… Це правда?
Якщо чесно, то я не знаю… Адже інтерес до філософії виникає так само, як і до географії, історії, медицини, математики. Те, про що Ви питаєте — швидше, мабуть, називається мудрістю… Хоча філософія — це любов до мудрості. Не випадково на початку дев’ятнадцятого століттях філософів називали “любомудрами”. Насправді це означає, що Ви здатні подивитися на багато речей зі сторони… Люди завжди зацікавлено дивляться на довколишній світ, але поглянути на себе зі сторони теж дуже важливо…
Знаєте, у мене був товариш, який пішов з життя далеко не старою людиною. Так от буквально за кілька хвилин до смерті він встав і підійшов до дзеркала, щоб подивитися на себе … Я хочу сказати, що далеко не кожна людина в смертельній агонії здатна встати з ліжка і подивитися на себе в дзеркало.
Мій товариш був істинним філософом… Кожного з нас тягне дізнатися: що ж там, за межею , але ми до останнього залишаємося по цей бік дзеркала. І слава Богу…
— Останнім часом ми часто чуємо про брак етики в міжособистісних стосунках, про поглиблення вічного конфлікту батьків та дітей… Це ознаки моральної кризи в суспільстві?
— Недоліки морального характеру ще не означають, що на зміну одній моралі в суспільстві приходить інша. Але все ж варто констатувати, що певні моральні установки в суспільстві змінюються і замінюються новими цінностями. І це цілком нормальне явище. Навіть політичні розбіжності не призводять до таким вже радикальних конфліктів із середовищем та оточенням. Наведу простий приклад: у мене є багато друзів і колег у Москві. Причому більшість з них щиро не розуміють, навіщо Україні — незалежність.
Але від цього ми не перестали бути колегами і друзями. Є конфлікт думок, але він аж ніяк не лежить в площині моральних цінностей. Проблема полягає в іншому: сьогодні люди гостро відчувають потребу в неголосних, не пафосних, ненав’язливих, але в теж час необхідних, як повітря, істинах.
— Нещодавно на очі потрапив такий вислів: “Філософія — це наука дивуватися світу…” Ви згодні з цим твердженням?
— Світ мене постійно дивує. Але є речі, які вже не дивують…
— Наприклад?
— Абсолютно перестав дивувати егоїзм людини. У молодості він викликав у мене гостре обурення. Сьогодні чітко розумію: у кожному з нас є частка прагматичного егоїзму. При цьому я впевнений, що переважна більшість людей навіть не сумніваючись готові пожертвувати життям заради своїх дітей, близьких. Ще дуже важливо терплячими людьми і вчитися цьому. Толерантність — це величезний людський ресурс у суспільстві, величезний пласт, який ми не освоїли як слід.
— Мені теж іноді здається, що в нашому суспільстві є ще нетерпимість…Зокрема, у ставленні до хворих, людей з особливими потребами, людей похилого віку і молоді …
— Ви маєте рацію, і навіть більше… Але я вас здивую: усі ці скарги були ще у Древній Греції. Ці настрої в суспільстві завжди були, є і будуть…
— Побутує вислів, що обов’язково настане день, коли технології перевершать звичайне людське спілкування — і світ отримає покоління ідіотів … У нас адже тепер є Інтернет, айпади, айфони, соціальні мережі. Навіщо в такому випадку нам філософія, коли навколо — надлишок інформації та речей?
— Навіть приходячи з роботи додому і звично клацаючи пультом телевізора, люди, на жаль, нічого не знаходять в “ящику”. Але мисляча людина завжди буде жадати хорошого — як кажуть, якісного продукту. Вона також буде прагнути читати хороші книги, зокрема, і філософські. Наприклад, у Франції і сьогодні уроки філософії входять до шкільної програми. Дуже серйозний підхід до нашої наука (філософської — ред.) існує в освітній системі Німеччини, Великобританії, США, Росії.
— Мирославе Володимировичу, які книги Ви читаєте сьогодні? Хто з філософів свого часу справив на Вас найбільше враження? Кого б Ви назвати своїми вчителями?
— Найбільш затребуваним для мене філософом, до книг якого я звертаюся донині, звідки черпаю ідеї, є німецький філософ Іммануїл Кант. Цей мислитель сказав, що “справжнє просвітництво починається там, де людина не ставить перепон для застосування свого розуму”. Багато в чому ця фраза звучить як зразок наївності. Століття освіти, назване колись модерном… Сьогодні ми живемо в епоху постмодерну, бо кантівського критерію для оцінок для оцінки наших сучасників дуже мало. Є інші критерії, за якими має розвиватися соціум.
От якщо, наприклад, буває звучить таке примітивне з нашої точки зору питання: “Навіщо небагатій Україні опікати така величезна кількість пенсіонерів? Давайте забудемо про них і будемо думати про майбутнє”.
Але ж така постановка питання дійсно аморальна для багатьох верств нашого суспільства — і політиків, і чиновників, і молоді теж.
— А якою Ви уявляєте Україну років через п’ятдесят? Ви думаєте про це?
— Ну, звичайно… Звичайно думаю… Не перестаю захоплюватися разючими змінам, які відбулися в Україні за останні двадцять років. Я, до речі, ріс дитиною війни, який бачив всі її жахи: голод, злидні, масові вбивства єврейського і польського населення … Все це оточувало мене аж до Великої Перемоги, втім як і жахлива бідність після неї. Якби мені тоді хтось сказав, що я побачу зовсім інший світ — теперішнє життя, то я б тоді не повірив.
Для мене також дуже важливо висловлювати свої думки вільно. Це є колосальним завоюванням демократії. Хоче цей процес все ще гідно неоцінений багатьма людьми у нашому суспільстві. Тому я з радістю працюю у своїй країні: читаю лекції, пишу книги, рецензую їх, займаюся науковою роботою. Не так давно ми навіть видавали вельми популярну, по-справжньому філософську свою газету.
— З роботою все зрозуміло, аяку філософію вкладаєте у власний відпочинок?
— У мене є будинок під Феодосією в Криму, де я проводжу все літо. Дуже люблю море і класичну музику. Ось днями проходили в Україні дні, присвячені 200-річчю композитора Джузеппе Верді. Ми з онучкою (вона у нас музикант – ред.) неодмінно відвідували оперу.
Хоча мене дуже багато чого тішить в цьому житті. Ми повинні навчитися отримувати радість від найелементарніших і буденних речей: прогулянка лісом, риболовля, робота на городі, улюблена книга або догляд за квітами. Уже багато років у мене є хобі — складаю букети з польових квітів, осіннього листя, кримських трав… Якось випадково дізнався, що баран, фактично зарізаний і приречений померти, щипає губами траву до того, як зовсім випустить дух.
Я тоді зрозумів дуже важливу в житті річ: кожна людина просто зобов’язана до останнього свого подиху “щипати свою траву”. І ще: не можна в жодному разі нарікати на життя. Воно прекрасне, хоча б тому, що було і залишається найбільшою цінністю людини.
ДОВІДКА: Мирослав Володимирович Попович — учений-філософ і громадський діяч, академік Національної академії наук України (2003), заслужений діяч науки і техніки України (2000), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2001).
Народився 12 квітня 1930 року в Житомирі. 1953 року закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка й упродовж трьох років працював директором середньої школи в с. Золотий потік на Тернопільщині. У 1956 році Мирослав Попович вступає до аспірантури Інституту філософії АН України і відтоді все життя залишається його працівником.
У 1992 році Мирослав Попович обраний членом-кореспондентом, у 2003 — академіком НАН України.
Автор понад 100 наукових праць, присвячених проблемам логіки, методології та філософії науки, філософії й історії культури.
Великий суспільний резонанс мала фундаментальна праця Мирослава Поповича “Нариси історії української культури” (1999), яка витримала два видання. В 2001 році вона була удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка. В книзі зображено процес розвитку української культури від найдавніших часів до сьогодення на фоні індоєвропейської та слов’янської міфології.
Головний редактор наукового журналу “Філософська думка”, член редколегій часописів “Вища школа”, “Людина і Політика”, “Наукові записки Національного університету „Києво-Могилянська академія“. Серія Філософія”.
Володіє польською, німецькою, анґлійською, французькою, чеською мовами.
Нагороди: Орден “За заслуги” ІІІ ст. (1996), орден князя Ярослава Мудрого V ст. (2005), Орден Почесного леґіону (2005, Франція).
