Легендарний ректор “Могилянки” – про сни і містику довкола академії, підступи Табачника й українських геніїв під чоботом КДБ
Мирослава Барчук: Сьогодні в гостях Homo Sapiens людина, яка пережила і відчула на собі всі найбільш знакові віхи другої половини ХХ століття. Він був журналістом у часи найгіршого застою 70-х, працював в Інституті літератури і захистив докторську дисертацію в часи перебудови, став одним із засновників Народного руху України. В 91-му відновив Києво-Могилянську академію. Студенти “Могилянки” називають В’ячеслава Брюховецького любовно – Брюх. Я ж звертатимусь до нього поважно – В’ячеславе Степановичу.
В’ячеславе Степановичу, вітаю вас у студії Homo Sapiens!
Вразили мене такі ваші слова з інтерв’ю. Десь ви розповідали про те, що коли були малим, то з мамою, коли говорили в присутності хлопців, зверталися такими нейтральними словами, які однакові як для російської, так і для української мови, – щоб хлопці не зрозуміли, що ви українською говорите. Мене вразило це, тому що я в дитинстві робила те саме: я також мамі по телефону відповідала якимись такими словами, які спільні для російської й української мов. І моя дитина робила те саме, коли була в школі.
Ви пишете, що в 69-му році вирішили, що все – ви переходите на українську мову. У 89-му році я так вирішила, а в 2009-му чи 2010-му моя дитина вирішує. Що двадцять років покоління міняється, і ми переживаємо те саме. Для мене це виглядає якимсь безконечним. Це безконечне?
В’ячеслав Брюховецький: Ні, це не безконечність, тому що, скажімо, мої діти вже не переходили так і не було цієї проблеми.
Я виріс у такому куточку Черкас, якого вже сьогодні немає – залили це болотом і це під водою все. Там жили різні хлопці, але переважно євреї, і ми всі вчилися в російській школі. В Черкасах була одна-єдина російська школа, і весь той куток чомусь там… Там не тільки євреї були, але переважно. І от що цікаво: що ми на кутку спілкувались українською мовою, а коли приходили до школи, то ми між собою спілкувалися по-російськи.
Тобто, скажімо так: в Радянському Союзі і перед тим в імперії Російській Україна була колоніальною важливою частиною цієї імперії. Вона так розглядалась, українці розглядались як люди другого сорту, і багатьма навіть політичними діячами сьогодні в Україні вони теж так само розглядаються.
Тому так складалося, що справді доводилося молодим людям – і сьогодні часом доводиться – бути трошки культурнішими. Але найцікавіше те, що ми таки перейшли… Це взагалі дивовижно, як розібратися: ну, ганили цю мову, ну, примітивна вона, ну, погана вона – а люди переходили. Значить є щось глибше там.
Мирослава Барчук: Долали опір страшний.
В’ячеслав Брюховецький: Більше того. Знаєте, колись я розмовляв з одним чоловіком, який жив поза Україною, хоч він українець, і повернувся вже, коли Україна стала незалежною. Він не говорив українською, але він вирішив вивчити українську мову. Він тоді мені дуже цікаво сказав: “Ви знаєте, в мене таке враження, що я не вивчаю її, а згадую”. І це сидить в генотипі, я по собі знаю, коли я перейшов на українську мову, то, виявляється, я почав згадувати, мені приходять якісь слова до голови. На щастя, я тоді купив Словник Грінченка 28-го року видання (в одному томі). І я починаю думати: “Ну, що за слово? Я не знаю”, – я відкриваю словник, а воно там є. Звідкись я це згадував. Тобто це значно глибше, ніж усякі там табачниківські ідеї про те, що “мы сделаем из вас людей”.
Мирослава Барчук: До речі, в Києво-Могилянській академії ви зуміли створити таку атмосферу, що там діти російськомовні українізуються. Тобто часто в родині говорять російською, а коли приїжджають, вступають до “Могилянки” – і переходять на українську мову. Кожне покоління “могилянських” студентів каже: “Могилянка” вже не та”. Перший випуск казав, другий випуск, третій: “Могилянка” вже не та”. Вона не та після того, як змінили правила вступу? Ви ж тепер не можете відбирати якихось інших дітей чи з якимись іншими параметрами? Вона не та? “Група крові” змінилася чи ні? Чи далі ви утримуєте цю атмосферу?
В’ячеслав Брюховецький: В цілому вона та. Але, безперечно, те, що це завдало шкоди нам при відборі, при можливості відбору найкращих абітурієнтів, – поза всяким сумнівом. Ці тести, які сьогодні є, абсолютно не досконалі, вони не виявляють… Це просто треба вивчити напам’ять все, що тобі там може потрапити.
Мирослава Барчук: Так, тести ЗНО.
В’ячеслав Брюховецький: Наші тести були зовсім іншими. Вони принципово були інші, вони були спрямовані на те, щоби побачити, чи дитина вміє мислити. Ось у нас цього року буде, фактично, перший випуск тих, хто ішов суто за ЗНО. І всі викладачі говорять, що це відчутно. Як ці сертифікати дістаються – ми не знаємо, але сертифікати з височенними оцінками…
Мирослава Барчук: Двісті…
В’ячеслав Брюховецький: Річ у тім, що ми попереду всіх університетів України за середнім балом, причому набагато випереджаємо університет Шевченка. І тим не менше, звичайно, є проблеми. Мені дуже шкода. Я переконаний, що рано чи пізно це все повернеться так, як було, принаймні в нас – так, як було в нас. І наша тестова мобільність у готовності в будь-який момент… Я навіть можу сказати, що в нас один тест готовий. Якщо би завтра сказали: “Все, цього року ви можете вживати”, – ми негайно їх друкуємо, тому що вони готові і, крім мене, ніхто їх не має. Так що ніхто не може знати, що там є.
Мирослава Барчук: Те, що ви були одержимі ідеєю тестування – про це говорить той факт, що ви з інфарктом, по суті з розірваним серцем, сім годин, фактично, працювали, а потім уже в реанімації ще дописували тести.
В’ячеслав Брюховецький: Бо тести були не готові і це було 8 травня, і я вже, власне, мусів закінчити ці тести, і коли я вже очунявся, днів через чотири, і зрозумів, що я живий, я попросив: “Давайте мені комп’ютер”, – спеціальний маленький комп’ютер у мене є, де це все було. Лікар сказав: “Це не психіатрична лікарня – тут такого не буває”. Я його переконав у дуже простий спосіб, я йому сказав: “Ну, ви розумієте, якщо я буду переживати (тому що справді ніхто не міг цього закінчити), невже ви думаєте, що я буду одужувати краще? А якщо мені дадуть комп’ютер – я буду в міру своїх сил…” Там прозорі стіни, і дівчата з інших відділень приходили дивитись на божевільного, який пальцем тикає… Але я встиг зробити ці тести.
Мирослава Барчук: Ми запитали студентів “Могилянки”, чому вони вибрали саме Києво-Могилянську академію, щоб вчитися. З цього приводу в мене є одне питання: ініціатива “Першого грудня”, до якої ви входите, у заяві пише: “Ми переповнені прикладами успішної аморальності”. Нашою Україною, грубо кажучи, правлять жлоби і неуки. От яке майбутнє цих дітей? Для них є соціальні ліфти в нашій країні?
В’ячеслав Брюховецький: Звичайно, є. Знаєте, дуже цікаво, що буквально останніми тижнями, і навіть їдучи сюди на програму, я мав розмову в двома представниками двох груп молодих людей, які виступають з певними ініціативами, дуже цікавими ініціативами. Ці ініціативи не є політично спрямованими, вони є на створення громадських рухів, які примісять уряд і взагалі владоможців в Україні дослухатися до людей. Але що цікаво: я з такими ініціативами знайомий з кінця 80-х років, з днів створення Руху. І мушу порівняти у дуже позитивний бік сьогоднішнього. Тоді теж були прекрасні люди, все це було. Але, якщо вдуматися, ці люди були невдахами. І часом не через те, що вони внутрішньо не могли чогось зробити, – система не пускала, але були невдахи.
Мирослава Барчук: Але зараз знову система не пускає.
В’ячеслав Брюховецький: Але це все успішні люди, – от у чому річ. Це вже той середній клас, ці люди самодостатні, це не невдахи. Вони би могли спокійно собі жити, вони мають гроші поїхати відпочивати будь-куди, вони їздять на дорогих автомобілях, вони мають прекрасний бізнес, роботу – все. Але вони тепер створюють ці громадські рухи, причому не задля того, щоби піти у владу, – оце цікаво. Вони мені завжди кажуть: “Та нас не цікавлять вибори: кого виберуть – аби тільки чесно вибирали! Це не має значення. Нас цікавить, щоби нас чули ті люди, яких ми вибрали. І ми не хочемо цього – у нас є свій бізнес, у нас є своя робота, у нас є свої мрії і т.д.” І це, між іншим, дуже важлива річ, тому що це успішні люди. А треба сказати, що випускники “Могилянки” практично всі успішні, я не знаю якихось… Ну, мабуть, є щось більш вдатне, менш вдатне, але це є успішні люди. І тому, якщо вони сьогодні зорганізовуються – це вже якісно інший підхід. А те, хто нами керує – ну, ми їх, між іншим обирали, так що треба і це розуміти, що як обирали, що обирали… Але ми їх обирали. Ну, прийде час ,– ось ці молоді люди вже гуртуються, вони вже йдуть.
Мирослава Барчук: Я бачила в багатьох інтерв’ю, ви кажете, що час Ікс настане у 2015 році.
В’ячеслав Брюховецький: Правильно.
Мирослава Барчук: Прогноз не міняється?
В’ячеслав Брюховецький: Ні, не міняється. А чому міняється? Розумієте, це я давно сказав, років 20 тому ще.
Мирослава Барчук: То вже ближче і ближче, то я, щоб перевірити.
В’ячеслав Брюховецький: Розумієте, випускник Києво-Могилянської академії – це не значить, що конкретний випускник, це значить “людина цього віку”. Я, звичайно, говорив про випускника Києво-Могилянської академії як людину сорокарічного і в цьому районі віку. І так буде – побачите.
Мирослава Барчук: Це те саме, про що ви говорили, коли казали про 10 відсотків успішних людей середнього класу, тобто це ви говорите про тих гумільовських пасіонаріїв, яких достатньо буде для того, щоб у цьому суспільстві щось…
В’ячеслав Брюховецький: Ну, це закон є – він так діє.
Мирослава Барчук: Ви вірите, що є 10% таких людей?
В’ячеслав Брюховецький: Сьогодні вже є.
Мирослава Барчук: Я не знаю, де ви їх бачите.
В’ячеслав Брюховецький: Це не так багато, а багато і не треба. Одна людина може дуже багато зробити, а якщо їх буде 10% – ой, багато можна зробити! Я вам скажу таке: ми часом не бачимо отих підспудних речей, які відбуваються. Ну, хто міг передбачити вибухПомаранчевої революції!? Хто міг передбачити, що Україна раптом стане незалежною, через кілька років від того, як з’явився Рух, який взагалі-то не знати чого хотів і куди рухався. І багато іншого такого є. І сьогодні так само. Є проблема для багатьох людей, чи я самодостатня людина, чи я гвинтик. Здебільшого гвинтики справно працюють, але існує неможливість утримувати вагу неправди, і ті, що не гвинтики, легко можуть переконструювати. Ці процеси не є дуже прості – це є процеси, фактично, кризові.
Мирослава Барчук: …які можуть бути невидимими, так?
В’ячеслав Брюховецький: Так, які можуть бути невидимими і які можуть навіть не привести до результату. От ми можемо говорить: “Ну, добре, а що з тої Помаранчевої революції, коли виявились не здатні керівники, лідери”…
Мирослава Барчук: Так, а ми зрозуміли, що здатні люди.
В’ячеслав Брюховецький: Так. Але, крім того… Я пригадую, тоді один політолог, який, між іншим, належав більше до синьо-білого… – він-то намагався бути нейтрально, але він сказав дуже цікаву річ, яку я запам’ятав ще тоді. Ще не було перемоги Помаранчевої революції, але він сказав: “То не так важливо, як розвинуться події після цього, – дуже важливо буде, що ці люди, якщо вони переможуть, то це так не пройде для майбутнього”. Він мав на увазі молодих людей, конкретно навіть “могилянців” мав на увазі, що дуже важливо, що буде з ними, це накладе відбиток. І це наклало відбиток.
Мирослава Барчук: От про інших людей, про тих, про яких ви говорите. Ви колись в інтерв’ю згадували слова російського політолога, якого звати Інокентій Андрєєв. Цей політолог з Росії пару років тому теж передбачав – так само, як і ви – про те, що Києво-Могилянська академія може давати людей з іншим цивілізаційним вибором. Ось що він сказав:
“В настоящее время на Украине осуществляется проект, который способен, в перспективе, свести на нет русское влияние в интеллектуальной сфере. Это проект що Киево-Могилянской академии. Преподавание в этом ВУЗе ведется на украинском и английском языках. Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада”.
В’ячеслав Брюховецький: Ми, по-перше, повинні зрозуміти, де найголовніший акцент у цій цитаті. Акцент – в останніх словах, що вплив “русского культурного фонда” буде знівельовано і – Господи! – Україна перейде на вивчення світової культури. От у чому страх.
Щодо “русского мира”, я вважаю, що це агонія цієї давньої великодержавної системи мислення. Є люди, і в Росії є, які вже розуміють, що це вже неможливо, тому що минув час цієї шовіністичної культури, – якщо це можна назвати культурою. Тому, звичайно, вона небезпечна, і їй треба протидіяти дуже просто: треба створювати, грубо кажучи, якісний продукт у всьому.
Чому так злякало цих шовіністів і чому так лякає, скажімо, керівництво Міністерства освіти, яке нам постійно обрізає держзамовлення? Ми ж розуміємо, для чого це робиться – щоб просто знищити університет, кожним своїм кроком знищити цей університет, який неугодний. Але чому? Тому що вони розуміють, що це якісний продукт і його треба нейтралізувати з усіх сил.
Мирослава Барчук: Це так само, як писав Юрій Лавриненко про “розстріляне відродження” 20-30-х років: що цих письменників знищили не тому, що вони були націоналістами чи буржуазними націоналістами, а тому, що вони робили якісне, хороше українське. Саме тому їх знищили. І є якась містична річ. Узагалі, ви є містична людина: я помітила, що все містичне вас притягає.
В’ячеслав Брюховецький: Я в місті народився і виріс – напевно, тому й містичний…
Мирослава Барчук: Ні-ні. Це – “городська” людина, а це – містична. Дивіться: ви взялися досліджувати творчість Петрова, який якраз належав до того часу. Чому ця людина, з такою дивною долею, містичною, вас зацікавила? Чому вас зацікавив Віктор Петров?
В’ячеслав Брюховецький: Тут, між іншим, ми можемо повернутися до того, що можливо в Україні. Уявіть собі початок 20-х років. Практично українська культура під чоботом самодержавця, українська мова заборонена, фактично, – і раптом з’являється ціла плеяда видатних людей, яких потім практично всіх розстріляли або знищили в інший спосіб: так, як знищили Тичину, Рильського, так, як знищили Петрова. Кожного – по-різному. От оця містика української незнищенної культури.
Що стосується Петрова… Ну, спершу я звернувся, чесно кажучи, взагалі до неокласиків. І мені тоді заборонили цю доповідь зробити – ще у студентські роки – в університеті: на конференції зняли цю доповідь, яка називалася трішки виклично: “Українські неокласики та їхня роль у розвитку української літератури”.
Мирослава Барчук: Це який рік був?
В’ячеслав Брюховецький: Це був 72-ий рік – десь так. Ні, раніше: 71-ий, здається. Але все-таки я це вивчав. Потім були різні перипетії в житті: мене не пускали в літературознавство. Ну, нарешті, коли я вже “дорвався”, я вирішив написати про всіх неокласиків по книжці. І перша книжка, яку я написав, була про Миколу Зерова.
Мирослава Барчук: А це я плутаю, чи ви говорили про те, що десь в архівах КДБ навіть бачили його справу? Це справу Зерова ви бачили?
В’ячеслав Брюховецький: Це правда, так.
Мирослава Барчук: Це вже після того, як ви написали книжку, так?
В’ячеслав Брюховецький: Ні. Це якраз, коли я писав цю книжку, був період створення Руху, і мене на співбесіди запрошував голова КДБ України Галушко. П’ять разів були розмови – дуже довгі: по кілька годин. Ну, я вирішив скористатися тим, що ніби завоював довір’я, і сказав: “Ну, от дайте мені… Можете мені?..” “Канєшна, я маґу всьо”. Ну, одне слово, я не буду розказувати деталі, але…
Мирослава Барчук: То що, він у своїх руках тримав цю справу, так?
В’ячеслав Брюховецький: Так. Справу Зерова із Соловків привезли з Петрозаводська спеціально на його запит, і він мені в руки її не дав. Але він читав доноси, і я слухав доноси на Зерова, і я навіть розшифрував, хто їх робив. Але мені не давали цього в руки. Проте ось що мене тоді вразило найбільше. Це був приблизно як радянський листок обліку кадрів, який ми всі знаємо; у верхньому місці є квадратик для фотографії. Там був такий сірий папір, і замість фотографії там були відбитки пальців. Це мене тоді так приголомшило! Це те, що я бачив насправді.
Мирослава Барчук: Але все ж таки ви видали – вдалося видати – тритомник Віктора Петрова-Домонтовича, і ви написали про нього книжку, яка дуже цікаво називається…
В’ячеслав Брюховецький: “Верхи долі – верхи і долі”.
Мирослава Барчук: Я не бачила ще цієї книжки, на жаль…
В’ячеслав Брюховецький: Я вам скажу так. Це, чесно кажучи, випадкові книжки, тому що історія їхня така. Мені видавництво “Темпора”, знаючи, що я працюю над Петровим – це те, чого я ще не написав, – замовило томик статей Петрова. Якраз “Домонтович” тут ні при чому, тому що тут ідеться тільки про наукові праці, а три томи Домонтовича було свого часу видано…
Мирослава Барчук: Шевельов це робив, так?
В’ячеслав Брюховецький: Шевельов це робив, так. І перевидано багато творів уже і зараз, художніх. Ішлося про його наукові й публіцистичні праці. Але насправді я продовжую працювати над тим, над чим я хочу працювати, тобто я хочу створити повноцінний літературний портрет Петрова, і друга книжка – написати про нього детектив. Тому що його життя – це суцільний детектив, де багато-багато незрозумілого.
Мирослава Барчук: Соломія Павличко називала його “Мефістофель української культури”…
В’ячеслав Брюховецький: Ну, це складна людина, дуже неоднозначна як людина. Але це великий художник і великий мислитель. І от великого мислителя ми тільки сьогодні зможемо оцінити, тому що ці три томи вперше дають українському читачеві уявлення про нього – не тільки тут, бо це зібрано і з раритетних видань, і дуже багато з архівів того, що ще навіть не друкувалось. І дуже шкода, що так пізно приходить до нас Петров. Якби, скажімо, це все було відомо українському читачеві бодай із післявоєнного часу, інакше би розвивалася наша література. Ну, але це “якби”, так? Так не могло бути, і це зрозуміло.
Мирослава Барчук: До речі Шевельов до кінця не вірив, що Петров міг співпрацювати з “органами”, він до кінця казав, що це українська людина…
В’ячеслав Брюховецький: Це було десь у 93-му році: в нього у Нью-Йорку ми сиділи у квартирі – і я йому казав: “Ну, Юрію Володимировичу, це доконаний факт!” – тоді вже це було відомо. Він казав: “Ні”. Розумієте, там був один момент. У 47-му році в німецькі табори приїхав з Австрії Юрій Клен, і в одному зі своїх виступів він попереджав українців, що ви не думайте, що всі, хто тут є, свої. Тут є люди, які комсомольські тужурки змінили на українські вишиванки. Що цікаво: дві людини сприйняли це на свій карб – Віктор Петров і Юрій Шевельов. Петров потім радісно сказав: “Ні, це не я!” Те саме сказав Шевельов. Але потім Юрій Володимирович, перед кінцем свого життя, написав таку невеличку річ – здається, “28 днів на службі у Родіни” – якось так вона називається. Вона була надрукована. Там він описав, як його завербували і він 20 днів, перед тим як німці ввійшли в Харків, виконував роль сексота і мусив доносити. Тобто він потім утік, і все, але він весь час пам’ятав, що це теж було. І я думаю, що він це правильно зробив, що описав, бо це дуже психологічно тонко виписані речі: як це відбувалося, за ким він мав стежити, як за ним стежили… Тому що він прекрасно розумів: ну, не зараз, то через сто років може знайтися ця справа. Справа Петрова, безперечно, є, її не показують…
Мирослава Барчук: Вона є там, у Москві, ви думаєте?
В’ячеслав Брюховецький: Я думаю все-таки, що вона є в Україні. Але її не показують, і я думаю, що її навряд чи покажуть, тому що справи секретних співробітників не показують, як правило. За дуже малими винятками. Ну, через сто років покажуть, але зараз швидше за все не покажуть, хоча насправді повинно бути цікавіше, що написав Петров. Так, можна ставитися до нього негативно як до людини, можна зневажати його. Чи зраджував він? Зраджував. Поза всяким сумнівом. Принаймні зі 45-го до 49-го року, безперечно, він був серед українців, на яких, безперечно, писав, ну, якісь характеристики. Це неприємно? Неприємно. Але почитаймо, що він написав як філософ, що він написав як археолог, що він написав як мовознавець.
Зараз я так сподіваюся, що українська культура дістала імпульс прочитати Петрова і зрозуміти, що вже є у нас такі речі, які мають світове значення. Просто їх ніхто не знав. Я думаю, що Петров міг би повторити слова Пушкіна, які він колись спересердя сказав приблизно так: “И дернул же меня черт с моим талантом родиться в России”. То це би міг сказати Петров із його талантом. Якби це друкувалося німецькою чи англійською мовою, воно би ввійшло в обіг відразу, тому що там ідеї є значно глибші, ніж у той час були, скажімо, у філософських пошуках багатьох відомих учених: Шпенґлера, Фуко і так далі. Але оскільки це не було відомо і не ввійшло в дискурс тих дискусій, то про це ніхто не знав. І сьогодні можна сказати: так, помилки теж були в Петрова, але знаєте, що помилка генія часом більше важить, ніж абсолютно правильний текст посередньої людини. Ті помилки ніхто не заперечує. Так само, між іншим, чи не було помилок у Ніцше, чи у Шопенгавера, чи в когось іще? Були помилки, безперечно, але їх не заперечують – їх сприймають як тексти цього філософа. І точнісінько так само повинні сприйматися тексти Петрова – і сприймаються, між іншим, у науковому середовищі, де відомі його ідеї. Ну, наприклад, усі скіфологи вважають, що концепція Петрова щодо скіфів принаймні дуже сумнівна, але ніхто не сперечається з цим, не каже: “Та ну, це не наука”. Ну, є концепція Петрова, і навіть не було дискусії про його концепцію, хоча її скіфологи, кажу, загалом не прийняли. Як на мене, вона дуже цікава.
Мирослава Барчук: Уже не кажучи про те, що він прозаїк чудовий… “Доктор Серафікус” – прекрасний роман…
В’ячеслав Брюховецький: Так, плюс іще і прозаїк високого рівня. Знаєте, це знову про феномен того, що може в Україні відбутися. Дуже часто порівнюють як творців української інтелектуальної прози Підмогильного і Петрова. Обидва з Дніпропетровщини – власне, Петров зі самого Дніпропетровська, а Підмогильний за 30 кілометрів од Дніпропетровська. І от вони творці цієї прози. Але вони дуже різні. Це не друковане ще, але я читав це в листуванні Шевельова і Згарського: Згарський поставив оце питання, що от, ну, вони ж різні, але їх разом ставлять… І дуже тонко відповів Шевельов. Шевельов відповів так: ну, вони різні, тому що Підмогильний був українізатором, а Петров був українізованим.
Мирослава Барчук: Так, дуже цікаво.
В’ячеслав Брюховецький: І вони справді ввійшли в це “велике відродження” українського слова 20-х років по-різному.
Мирослава Барчук: І Зеров теж був українізований? Він був російськомовною людиною, так?
В’ячеслав Брюховецький: Він був російськомовною людиною, Петров був російськомовною людиною.
Мирослава Барчук: Ви дуже цікаво розповідали про те, що ви зустрічалися з людьми, які знали Зерова. І ви казали, що в Києві є місця, пов’язані з Зеровим, зокрема кав’ярня “Овація” – колись, у наші студентські часи, це називалося “Зустріч”. Скільки разів я ходила туди і не знала, що там Зеров любив пити чай…
В’ячеслав Брюховецький: Ну, це я колись брав інтерв’ю в Бориса Тена – він із Житомира приїздив, – і він казав: “Пішли, отут поп’єм каву”. Ну, там кава була на вигляд така – совєтская кава з молоком.
Мирослава Барчук: Кофе…
В’ячеслав Брюховецький: Кофе – так!.. Але він каже: “А тут Зеров дуже любив пити чай”. Він був великий митець із заварювання чаю. Це ціле дійство було. І він каже: “Тут був прекрасний чай. От на цьому місці був столик, де ми з Зеровим завжди пили чай”.
Мирослава Барчук: Це на Прорізній біля “Молодого театру”?
В’ячеслав Брюховецький: Це на Прорізній, так. Там зараз таке щось. Я вже давно там не був. Воно міняло назви весь час і тепер, здається, називається “Овація”.
Мирослава Барчук: Здається, так.
В’ячеслав Брюховецький: Ну, на жаль, нема будинку, де жив Зеров – цей будинок знесли. Це на Богдана Хмельницького – на Фундуклеївській, де жив Зеров свого часу. Є могила сина Зерова, де символічно було поховано і землю зі Сандармоха, де Зеров був розстріляний. Ну, очевидно, є місця, де він працював, – це теж багато що відомо.
Мирослава Барчук: Як ви реагуєте на такий страшний вал інформації, який іде зараз? Ви кажете, що публікація Петрова чи неокласиків є важливою, але іде такий колосальний вал інформації, що люди купують… Я, наприклад, купую дуже багато книжок, але чомусь не встигаю це читати. Ви відчуваєте, що ви менше читаєте? От що ви читаєте? І чи менше?
В’ячеслав Брюховецький: Ну, звичайно, що я відчуваю, що я менше читаю. Ну, в мене просто є ще одна проблема: що я двадцять років майже нічого не читав. От зараз, наприклад, читаю Василя Захарченка. Він мені прислав цю книжку. Це прекрасний тонкий прозаїк, дуже тонкий. Я з великою насолодою просто читаю справжню прозу. Це така проза, яку можна ставити в один ряд із Григором Тютюнником, із Феодосієм Роговим, яких, на жаль, так само мало знають, як і Захарченка. Скромний чоловік пише добірну прозу. А взагалі-то читаю зараз значно більше, ніж давніше, тому що, ви розумієте, адміністративні обов’язки, та ще й у такій ситуації, коли, фактично, 24 години на добу, вдень і вночі… Між іншим, до мене вночі приходили найгеніальніші ідеї, як робити з Києво-Могилянською академією. Це коли я переживав, то вночі просто снилися ці ідеї. Ну, все було, звичайно, з цим пов’язано, і тому я розумію, що навіть наздогнати своїх колег я вже не здатен. Не кажучи вже про те, що з’явилося дуже багато і гарного, і дурного. Дурне стараюсь не читати. Є ще один секрет: не дивлюсь телевізор! Тому що це забирає дуже багато часу, а часу мало, мало, і він якось дуже ущільнюється.
Мирослава Барчук: Ми почали про містику, і я би ще трішки хотіла про містичне у вас розпитати. Історія з “Києво-Могилянкою” почалася з містики. Розкажіть про цю бабусю, яка прийшла з полуницями до вас. Бо ви щоразу студентам це розповідаєте, і кажуть, що як ви розповідаєте, то щоразу розчулюєтеся до сліз…
В’ячеслав Брюховецький: Ну, справді, тут не можна не розчулитися, тому що… Ми оголосили прийом студентів – це було приблизно в цю пору, що й зараз – трішки раніше.
Мирослава Барчук: 91-ий рік, так?
В’ячеслав Брюховецький: 92-ий рік. Оголосили прийом… Ми за 9 місяців зробили університет. Богдан Гаврилишин, коли був на відкритті, сказав, що у Швейцарії, багатій країні, як правило, це робиться чотири роки. “А ви за дев’ять місяців уже набираєте студентів?!.” І уявіть собі, що оголосили прийом: надрукували оголошення, зробили приймальну комісію. Ну, і певна річ: я через кожну годину, півгодини або дзвонив туди, або прибігав: “Чи прийшов абітурієнт?” Перший понеділок – нема, вівторок – нема. У середу – нема, в четвер – нема. У четвер мені дружина сказала: “У тебе сивіє борода”. І це справді.
Мирослава Барчук: Тоді ви почали сивіти?
В’ячеслав Брюховецький: Я почав сивіти, і я думав так: ми так працювали, ми зробили, здавалося, неможливе, – і це нікому, виявляється, не потрібне. Що за країна? Як це так усе може бути? І в п’ятницю, десь так у підобідню пору, я сидів у себе в кабінеті і – стук у двері. Я відгукнувся, і заходить якась старенька бабуся. З кошиком у руках. Вона заходить і каже: “А це ви тут академію відроджуєте?” Я кажу: “Ми”. Вона каже: “Ви знаєте, я живу сама. У мене нічого немає. Чоловік загинув на війні, діти повмирали, от я сама вже так доживаю віку. Отут ось недалеко в мене хатка є, а біля хати є город, і там ростуть полуниці. Я чула про вас, я знаю, що це все буде. А це правда, що ви відродите церкву при академії?” Я кажу: “Ну, не так відразу, але, безперечно, відродимо”. Вона каже: “Знаєте, я вирішила вам подарувати полуниці, щоб ви з’їли і щоб у вас з’явилися нові сили це зробить. Бо мені б уже так хотілося прийти до цієї церкви, бо мене мама ще водила до неї”. Ну, і тут, знаєте, в мене просто попливло в очах. Вона поставила цей кошик і пішла, як розчинилася. Я, між іншим, коли трішки оговтався, вискочив… Це було військове училище. Я вискочив – стоять ці хлопці. “Ну, може, з кимось тут говорили?” Туди пройти – перепустку треба було мати. Я питаю: “А бабуся?” “Не було бабусі”. Я кажу: “Ну, як не було? До мене заходила в кабінет!” “Не було! Ні входила, ні виходила – ми не бачили її”. Ну, я прийшов, покликав – нас там працювало кілька людей усього, – покликав дівчат, вони помили ці полуниці, й ми їх з’їли. І як тільки ми їх з’їли – дзвінок із приймальної комісії: прийшов перший абітурієнт. От я думаю, що доброти тої бабусі треба була лише крапля… Так, містика! Я розумію, що містика! Але хай мені скажуть, як без містики можна щось зробити. Якщо все знать наперед… Узагалі, якби мене сьогодні з моїм досвідом і з тим, що я пройшов, вернули назад і сказали: “На, відроди Києво-Могилянську академію!” – я би сказав: “Ні, це неможливо!” Бо я тепер знаю, що це неможливо, а тоді я не знав. І часом незнання краще, ніж знання.
Мирослава Барчук: Ну, ви теж знали ще одну містичну річ, що не можна відроджувати Києво-Могилянську академію у Вищій партійній школі, яку вам пропонував Кравчук. Ви сказали: “Я там не буду. Там не те місце”…
В’ячеслав Брюховецький: Я сказав, що там просто не вийде, бо там не намолено, як кажуть, у правильному напрямку.
Мирослава Барчук: І там Сковорода не ходив – це теж містична річ.
В’ячеслав Брюховецький: Якоюсь мірою. Але з того би нічого не вийшло, їй-богу, бо ті труднощі, які довелось тут перебороти… А це було відчуття – знаєте? Коли заходиш у Конгрегаційну залу і знаєш, що тут співав Сковорода, ну, або Березовський тут був, Ведель тут був, – ну, ці стіни пам’ятають їх, ці звуки… І це ж ми думаємо, що вони нічого не пам’ятають, а вібрація цих звуків лишає свої тріщинки, і вони там є.
Мирослава Барчук: Я теж у це вірю. Я теж у це абсолютно вірю…
В’ячеславе Степановичу, лишається одна хвилинка. Завжди у нас одну хвилинку, останню, ми ставимо 5 наївних запитань гостю. Але це – бліц-запитання. Готові відповісти?
В’ячеслав Брюховецький: Ну, постараюсь.
Мирослава Барчук: Коли і де ви були найщасливішим?
В’ячеслав Брюховецький: Коли була посвята перших студентів Києво-Могилянської академії.
Мирослава Барчук: Якби диявол пропонував вам безсмертя, ви би це прийняли?
В’ячеслав Брюховецький: Я не вірю в диявола.
Мирослава Барчук: Якби після смерті вам довелося повернутись, яку б епоху ви вибрали?
В’ячеслав Брюховецький: Я після смерті один раз повернувся, і я вибрав знову Києво-Могилянську академію.
Мирослава Барчук: Чи є літературний герой, на вашу думку, який дуже схожий на вас? Або ви на нього?
В’ячеслав Брюховецький: Я би хотів бути схожим за духом на героя повісті Гемінґвея “Старий і море” – на цього старика-рибалку, який проголосив, можливо, найважливіше для мене в житті гасло. Воно по-англійськи звучить: “A man is not made for defeat. A man can be destroyed but not defeated”, – що можна приблизно перекласти: “Людина – чоловік, вірніше – не створений для поразки. Він може бути знищений, але не буде переможений”. Щось приблизно так. І тому я вважаю, що людину – і мене, мабуть, – можна знищити, але я сподіваюся, що я ніколи не програю
Джерело: ТВі
