Стенограма третьої сесії: «Економічний аспект»

Юрій Макаров:
Дякую, пане Мирославе! Зараз усе ж таки буде сесія «Економічний аспект. Труднощі та перешкоди на шляху становлення українського господаря та моральної економіки». Доповідач — пан Ігор Юхновський.

Ігор Юхновський:
Хартія закликає до створення в Україні суспільства вільних людей. За законами фізики, вільна людина у своїй діяльності має найвищий коефіцієнт корисної дії. Хартія закликає до порядності у взаєминах між собою.

Хартія закликає поважати і любити свою державу, а це вже означає, з одного боку, визначити в ній принципи і закони, які були б справедливі у відносинах абсолютної більшості громадян держави, а з іншого, вони, громадяни, погоджувались із такими законами і зобов’язували себе їх поважати та виконувати. Має діяти принцип справедливої винагороди і справедливої кари.

Рівень свободи особи залежить від її знань, уміння, багатства, здоров’я та й від вроджених здібностей. Говорячи про економіку суспільства вільних людей в Українській державі, маємо мати на увазі забезпечення громадянами держави достатньої конкурентоспроможності у діяльності кожного з них, так і українського суспільства вцілому. Маючи на увазі економіку, ми говоритимемо далі про: державу, освіту і науку, уміння та про розподіл багатства.

Держава. Одним із найбільш відволікаючих, роздрібнюючих і дезорганізуючих факторів є недостатня присутність в Україні державного патріотизму. Немає національної чіткості. Її немає у президента і в усього його апарату. Її немає в уряді, у пануючій у парламенті фракції Регіонів, а від цього –  нікчемна розлізлість обличчя державного діяча, запопадливість у наслідуванні мови вищого за положенням. Усе це дезорганізує суспільство держави, занижує почуття свідомої дисципліни в економіці держави.

Освіта і наука. За що б ми не брались, потрібно знати як! Україна не належить до найпередовіших держав світу у знаннях. Тому, або ми будемо вік жити у секонд-хенді, виробничому і побутовому, або ми вивчимось. Отож підтримка освіти у державі – перше завдання її економіки.

Проте освіти без науки не буває. Наука — це той фактор у розвитку та існуванні людства, який у кожного громадянина держави формує його думку і наміри, це головний фактор у розвитку освіти, у конструюванні, у створенні нового продукту, у гарантуванні безпеки, у конкурентоспроможності суспільства у всіх напрямках буття.

Наука, як політичний фактор є загальновизнаною у світі основою стійкості суспільства, тобто тут – Українського суспільства, проти навали низькопробної, деморалізуючої і дестабілізуючої інформації різного ґатунку. На жаль, в останні роки ведеться якесь цілеспрямоване нехтування Національною і галузевими академіями наук України, що вкрай недопустимо.

Уміння — важлива проблема української економіки. В державі катастрофічно наростає недостаток спеціалістів середньої кваліфікації. Поряд із цим має місце відплив здібної кваліфікованої молоді за кордон, де зарплати вищі і умови роботи набагато кращі.

Пониження кваліфікації спеціалістів в Україні знижує конкурентоспроможність української продукції. Ілюстрацією цього є факт, що експорт у такі високотехнологічні країни, як Німеччина і США, дорівнює нулеві.

Усунення загрози загальної дискваліфікації вимагає особливої уваги до модернізації галузей виробництва.

Особливий пульс модерності слід тримати на природно притаманних Україні галузях добування руд металів і мінералів, металургії, сільського господарства, харчової промисловості.

Але щоб знати як і що модернізувати, слід приділити максимальну увагу дослідницьким лабораторіям університетів і установ Національної академії наук України та Національної академії аграрних наук. Тут мають бути встановлені найновіші прилади і найновіші дослідницькі стенди. Практика, коли НАН України виділялось щорічно 50 млн. гривень на закупівлю найновішого іноземного обладнання, має бути продовжена. Аналогічне стосується і Міносвіти, науки, молоді та спорту.

Україна багата на поклади руд металів і мінералів. Невпинне підвищення технології видобутку і переробки, використовуючи досягнення інших країн і свої власні – завдання розумної і раціональної економіки. Інститути НАН України володіють незаперечними світовими пріоритетами у технологіях одержання практично усіх видів нових чистих металів і різних сполук. Інтенсивно використовувати це багатство власних наукових досягнень – обов’язок високої, кваліфікованої економіки держави. А далі – конструювання і створення на основі власної сировини конкурентоспроможних видів матеріалів, приладів, машин і механізмів, зміна структури експорту товарів з низькою доданою вартістю на товари з високою доданою вартістю, а це, знову ж таки, пов’язано зі зростанням кваліфікації і уміння.

Харчова промисловість – другий гігант українського виробництва, поряд із металургією. Одержання високих врожаїв зернових і зернобобових, цукрових буряків і картоплі, розведення садів і плантацій ягід не є новиною в сучасному світі. А от одержання екологічно чистих продуктів, без хімії, на врожайних українських чорноземах – наше уміння, наш пріоритет і наш високий майбутній заробіток.

Для всього цього необхідно змінити своє ставлення до політехнічних університетів, технікумів і закладів виробничого навчання. Вони мають одержати найновіше обладнання і найновіші технології.

Практика постійного технічного навчання і підвищення кваліфікації на виробництві повинна стати не лише предметом турботи окремих підприємств, наприклад, як це зараз має місце на Новокраматорському заводі важкого машинобудування, а усієї галузі металургії і машинобудування, сільського господарства і харчової промисловості.

Ми підкреслили важливість уміння у двох головних виробничих галузях України. Звичайно, сьогоднішній спектр того, що ми здатні виробляти і продавати є значно ширшим.

Багатство. В результаті розбазарювання величезних багатств радянської державної власності, в результаті відсутності регулюючих законів і норм поведінки в Україні утворилось суспільство, в якому править олігархія. Розвивається процес, в якому дуже багаті багатіють за рахунок багатих. Ми прямуємо до суспільства, в якому стає нормою щоденного життя взаємне пограбування, матеріальне і духовне. І це суспільство, на жаль, є стійким.

Ми маємо прийти до якісно іншого суспільства з панівним середнім класом. Це – одна із основних тез Української хартії вільної людини.

Середній клас – це активна частина суспільства, яка творить культуру нації і держави, культуру побуту населення, яка генерує ідеї і здійснює наукові відкриття. Інтелектуальні, підприємницькі і виробничі здібності, спроможні створювати і накопичувати знання, впроваджувати їх у виробництво, розробляти нові та унікальні технології, винаходити нові види енергії, матеріалів, одним словом – інформації, є рушієм науково-технічного прогресу та інноваційної перебудови української економіки.

Доходи сімей, що належать до середнього класу, мають бути достатніми як для повного задоволення потреби у товарах першої необхідності, так і для купівлі товарів довготривалого вжитку і накопичення грошових заощаджень.

Середній клас є одночасно виробником та споживачем товарів і послуг, чим забезпечує загальний баланс пропозиції та попиту, баланс торгівлі та виробництва, конкурентоспроможність продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Середній клас – самоузгоджена частина суспільства, що забезпечує його соціальну, політичну та економічну стійкість.

Середній клас є носієм патріотизму нації та демократичних ідеалів.

Кожна група споживачів у суспільстві держави має притаманну саме їй структуру попиту, тому розподіл населення за доходами є суттєвим чинником формування тієї чи іншої структури економіки країни.

Дуже багаті люди створюють попит на товари розкоші – коштовності, антикварні меблі, твори мистецтва, розкішні автомобілі та дороге житло. Суспільство ж, де основну частину населення складають бідні, створює попит в основному на товари першої необхідності, які в переважній більшості є товарами з низькою доданою вартістю. Тому розширення їх виробництва нездатне надати довготривалого імпульсу розвитку економіки. Як правило, економіки таких країн мають яскраво виражену сировинну спрямованість та надзвичайну залежність від економік інших країн світу.

Натомість суспільство, де домінує середній клас, має стабільну основу для довготривалого економічного зростання, оскільки середній клас не лише формує попит на широку номенклатуру високотехнологічних товарів та послуг, але і є їх основним виробником та модернізатором. Економіка таких країн розвивається гармонійно, орієнтуючись на потужний самоузгоджений внутрішній попит. Зовнішньоекономічна складова, як правило, не перевищує 20 відсотків.

Отже, одне з найважливіших завдань українського керівництва полягає в опрацюванні стратегії розвитку середнього класу та забезпеченні переходу до розподілу населення за доходами, характерного для європейських країн.

В даному контексті важливим завданням є створення умов, за яких працівнику гарантується справедлива величина заробітної плати відповідно до вкладеної праці.

В Україні шкала заробітних плат у бюджетній сфері будується, виходячи із розмірів мінімальної заробітної плати чи прожиткового мінімуму. Зауважимо, що такий підхід при нестачі коштів веде до “стискання” шкали заробітних плат та несправедливої зрівнялівки.

На нашу думку, слід як вихідну точку у шкалі зарплат прийняти середню заробітну плату. При цьому величина середньої заробітної плати повинна відповідати такій купівельній спроможності і забезпечувати такий попит, який сприятиме розвитку виробництва як товарів першої необхідності, так і товарів довготривалого вжитку.

У розвинених країнах світу, де домінує середній клас, вже склався досить стабільний розподіл заробітків у відповідності до видів економічної діяльності. Тому ми можемо порівняти розподіл заробітних плат за видами економічної діяльності, який склався в Україні, та, наприклад, в одній з європейських країн, та проаналізувати усі існуючі між ними розбіжності.

Купівельна спроможність середньої зарплати може визначатися певним узгодженим еталоном. Так, в Австрії середня зарплата відповідає вартості умовних 884 кг житнього хліба. Ця пропорція є досить стабільною. Вона дотримувалася і у 1993 році і протягом наступних років. Так, у 2000 році середня заробітна плата в Австрії становила 1944 євро на місяць, що за середньої ціни 1 кг хліба у 2,2 євро, відповідає тим же 884 кг хліба. Такою ж є у 2012 році, коли 1 кг житнього хліба в Австрії коштує 2,6 євро, а середня зарплата становить брутто 2300 євро і 1600 євро – нетто.

Переведемо тепер кількість кілограмів хліба, що відповідають середній зарплаті в Австрії, у гривні по українській вартості житнього хліба (5 грн. за 1 кг). Тож середня зарплата в Україні має сягати 4400 гривень. Зарплата ж в освіті в Австрії, та й у ЄС, становить в середньому 775 кг хліба, що в Україні відповідає 3900 грн./місяць. Середня зарплата в освіті в Україні зараз складає 2400 гривень.

Отже, щоб досягти рівня ЄС, зарплата в освіті має бути збільшена на 1500 грн./місяць, що для бюджету держави означає додаткових 1,5 млрд. гривень на місяць і 18 млрд. гривень на рік.

Впорядкування заробітних плат у виробництві і в бюджетній сфері має належати до центральних завдань уряду і парламенту. Його потрібно робити, виходячи із завдань досягнення певної головної мети – створення в Україні суспільства з панівним середнім класом. Тому, на наш погляд, не слід рухати розмір прожиткового мінімуму. Зарплату слід підвищувати вибірково по окремих галузях.

У бюджетній сфері слід почати з науки та освіти. Тут збільшення зарплати не матиме наслідком збільшення попиту на товари першої необхідності і не призведе до їх загального подорожчання.

У виробництві України довгий час були дві головні галузі, які годують суспільство: харчова промисловість і металургія. На їх долю приходилось у 1990 році понад 60 відсотків об’єму ВВП. У 2010 наступила різка зміна ваги цих галузей. Тепер у державі головними стають торгівля, транспорт і фінансова діяльність. Спекуляція за формулою “куплю – перепродам” стає нормою життя величезної маси людей. Україна стає країною секонд-хенду, секонд-хенду товарного і культурного. Це, між іншим, і є економічна реакція суспільства на деукраїнізацію, на антипатріотизм президентської влади, уряду та парламенту.

Розвиток середнього класу економічно означає створення пропозиції і попиту на товари власного виробництва. Вони, ці товари, мають бути у достатку і за якістю та ціною конкурентоспроможні з товарами з ЄС.

Мають бути створені сприятливі умови для масового розвитку середнього підприємництва, для надання послуг і створення товарів для населення. Слід знати, що в об’ємі ВВП держави величиною у приблизно 400 млрд. гривень, офіційні витрати домашніх господарств складають порядку 250 млрд. гривень, а неофіційні – майже стільки ж.

От цей величезний попит має бути забезпечений на 80 відсотків власним виробництвом. Тому у Хартії подаються настійливі рекомендації для розвитку українського підприємництва і ринку товарів українського виробництва.

Перш за все – розвиток національної поваги до підприємця. Створення раціональних і прозорих правил ведення бізнесу, спрощення дозвільної системи, створення системи самозахисту та освіти для підприємців.

Встановлення нормальних комунікаційних правил у системі “роботодавець – робітник – державний службовець – профспілки”.

Хартія формулює раціональні людські відносини у цьому ланцюжку зв’язків, особливо виділяючи вимогу вчасної і повної виплати заробітної плати.

Великий бізнес в Україні ведеться дуже багатими родинами. З погляду економіки у державі має наступити час легітимізації проведеної у минулому приватизації великих народногосподарських комплексів гірничої, металургійної, нафтохімічної галузей, а також сільськогосподарських комплексів і обшарів земельних угідь. Цей продуктивний захід загальнонаціонального характеру вкупі з антимонопольним законодавством можуть, поновивши у суспільстві довіру до парламенту і влади, об’єднати практично усі прошарки населення України.

Найголовнішою проблемою державного бюджету і встановлення внутрішньої економічної дисципліни в державі є сплата податків. І цим шляхом – усунення усього тіньового сектору економіки України. Тут має діяти принцип прозорості доходів і встановлення таких об’ємів проплат, які дають можливості розвитку бізнесу, з однієї сторони, і одержання найманим працівником заробітної плати, розмір якої відповідає стандартам ЄС відповідно до певного узгодженого еквіваленту, з іншої.

Шановні пані і панове! Величні положення Хартії вільної людини України відкривають шлях до більш конкретних опрацювань головних економічних проблем України. Головне – працювати, а не плакатись!

Юрій Макаров:
Дякую пане Ігорю! Павло Шеремета — наступний доповідач.

Павло Шеремета:
Я хотів якраз підхопити думку, якою закінчив Ігор Рафаїлович, — «треба працювати, треба менше скиглити і плакати, а більше працювати».

Я тут зразу кажу, чого я не хочу робити: я не хочу аналізувати і навіть якимось чином звертати увагу на те, що зараз робиться в економіці, зокрема бюджет і все решта, тому що, дивлячись на вираз очей наших нинішніх урядовців, незважаючи на те, що вони всі говорять про покращення, але всі прекрасно все розуміють. І цей стан можна виразити фразою «здачу нема чим давати». І це, звичайно, погано, але в 2013 році буде ще гірше. Тобто здачу реально немає чим давати.

Тому я менше хочу говорити про труднощі і перешкоди на шляху встановлення українського господаря. Я боюся однієї речі — що знову, як і 2005 році, коли влада буде близько біля нас, ми знову будемо неготові. І тому замість труднощів і перешкод я хочу говорити про план дій, який нам потрібен. Біблійська притча говорить: «будь напоготові, не спи». Я хочу говорити про п’ять елементів цього плану, звичайно, трошки з моральним аспектом.

Пункт 1. Багато про це говорилося… Нам потрібна національна візія, вона потрібна в економіці також. Можливо, тут треба було додати якоїсь поезії, я не поет, я не можу додати цієї поезії, я дивився би на це з економічної точки зору. Я вважаю, що Україна може і повинна поставити за мету у 2025 (максимум у 2030) році бути визнаною як розвинута країна, не тільки як економіка, а саме як розвинута країна. В економіці це прораховується: для того, щоб бути визнаною як розвинута країна, треба мати ВВП на душу населення 15 тисяч доларів. Якщо ми виводимо з тіні нинішню «тіньову економіку», ми, по суті, подвоюємо нинішнє ВВП на душу населення, і тоді залишається ще раз його подвоїти. У принципі, ця задача вирішується, звичайно, якщо її вирішувати. Але найголовніше, візія — це є проекція волі. Нам це потрібно на макрорівні, нам це потрібно на мікрорівні. Це потрібно на рівні українських підприємств. Мені дуже подобається фраза на четвертій сторінці Хартії вільної людини, я з нею абсолютно погоджуюся: «Не треба виправдовувати власну бездіяльність непереборними обставинами, плекаючи лінощі, заздрість, гординю в приниженості, які дуже часто є нашими найгіршими національними вадами». Абсолютно правильна думка. Отже, перше — візія.

Друге — етика праці. У нас є велика проблема. Причому не тільки в нас, в Україні, є велика проблема, а і в Європі є велика проблема. Європа не зможе більше конкурувати з Азією, якщо вона буде відпочивати по п’ять тижнів на рік, якщо вона буде працювати по 35 годин на тиждень, як деякі європейські країни навчилися це робити і хочуть робити далі. Не вдасться, тому що Азія працює не так. Якщо ви хочете конкурувати та перемагати і бути визнаним як розвинута країна, працювати треба так, як працює зараз, скажімо нація №1 у цьому списку — це є Корея. І мені дуже цікаво, що на 2-му місці, як мінімум за кількістю годин є Польща, хоча я погоджуюся з Андрієм Новаком, що треба дивитися не тільки на кількість годин, а також і на рентабельність та ефективність цих годин. І буквально декілька днів тому спілкувався з польським професором, і він сказав: «Ми працюємо, як собаки». У нас за два тижні в Україні починаються вихідні на тижнів 2—3… Так статус розвиненої економіки не досягається. Я абсолютно погоджуюся з Ігорем Рафаїловичем і з усіма «першогрудневиками», які наголошують, що треба працювати.

Третє — наголос на освіті. Наша Хартія має трошки таку ніби західну орієнтацію, з лібералізмом, з індивідуалізмом. Тут також треба визнати, що на Заході є проблема, і ця проблема в освіті проявляється. Тобто на Сході навчаються краще, інтенсивніше і успішніше. Останні рейтинги за 5—10 років, якщо говорити про успіхи у середніх школах, то перші місця обіймають конфуціанські суспільства. Тобто Китай, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Корея. Лише потім з’являється Фінлянція. У Штатах дуже люди хвилюються, що їхні показники падають. Наведу маленький досвід нашої сім’ї. Старша донька, яка вчилася в Азії, ледве встигала конкурувати з корейцями і китайцями в класі, а зараз її вважають заучкою в класі. Тобто є культура освіти, яку нам потрібно вирішувати також. Чому? Оскільки це конкурентоздатність української робочої сили, української праці на роки наперед.

Четверте — наголос на заощадженнях. І я тут також абсолютно погоджуюся з паном Олександром Сугоняком, коли уряд вдається до податків на обмін валюти. По-перше, це говорить про інтелектуальну кризу на фоні того, що нема, чим здачу давати. І взагалі нема ідей, як це вирішувати. Як ми знаємо, місія Міжнародного валютного фонду відмовилась навіть їхати в Україну, обговорювати з урядом будь-яке фінансування. Але це є податок на заощадження, це дуже погана річ. Потрібно пропагувати на державному рівні, на корпоративному рівні і на особистому рівні заощадження, смиренність, відмову від цієї гордині, про яку тут говориться, зокрема в Хартії. Тому що в цьому є, і це економісти насамперед прекрасно розуміють, це основа формування національного капіталу, яка є критично важлива для економічного зростання.

І врешті останнє — це питання інноваційності. З економічного погляду, Україна — це країна, яка знаходиться, на жаль, у пастці країн з середнім доходом. А у нас, на жаль, він є нижче середнього. З цієї пастки, між іншим, важко вийти, і небагато країн це змогли зробити. Як це зробити? Через інноваційність, через пошуки інноваційних рішень. Тут мова йде не тільки про технологічно інноваційні рішення. Мова йде про весь наголос на інноваційність. Знову ж таки, на державному, на корпоративному і на особистому рівні. Велику роль в інноваційності також має конкуренція, яка заставляє тебе бути інноваційним. А для цього є прекрасний показник — рейтинг легкості ведення бізнесу. Незважаючи на те, що уряд радіє, що він піднявся на 15 позицій, ми все одно на 137 місці. Про всяк випадок нагадаю, що Грузія — на 9-му, Малайзія — на 12-му. Тобто можна стрибнути, і потрібно стрибнути значно вище і забезпечити таким чином цю конкуренцію, яка фактично буде і батогом, і пряником, щоб штовхати суспільство і бізнес в бік інноваційності.

Отже, я підсумовую: візія, етика праці, наголос на освіті, наголос на заощадженнях і наголос на інноваціях.

Дякую!

Юрій Макаров:
Дякую, пане Павле! Окрема подяка — за збереження регламенту. Пан Михайло Винницький, третій доповідач у цій сесії.

Михайло Винницький:
По-перше, хочу подякувати за те, що мене запросили сьогодні виступити і поставили саме в такому порядку в програмі.

Сьогодні я маю честь виступати у присутності двох осіб, які великою мірою відповідальні за те, що я свого часу перемістив своє місцезнаходження з Канади в Україну. Ігор Рафаїлович — це та людина, яка перша організувала 1989 року обмін львівських учнів Малої академії наук із канадськими учнями суботніх шкіл українознавства, а Павло Шеремета — це та людина, яка в 2002 році мене вперше взяла на роботу в Україні, тим самим допомігши мені знайти своє професійне місце в Києво-Могилянській Академії. Обом я дуже вдячний.

До того як перейти до питань економіки, господарювання, і підприємництва (а останнє поняття, згідно з дослідженнями психотипів підприємців по всьому світі, не далеке від поняття «девіант»), я хотів би звернути увагу аудиторії на одну фразу з Хартії, яка (на мою думку) є ключовою але можливо залишилася поза увагою загалу: на п’ятій сторінці читаємо: «Світове українство є ще одним виміром нашого буття». У першій зустрічі групи ініціативи «Першого грудня» брав участь тепер уже владика Борис, і мені здається, що таких саме таких девіантів, як ми, які родилися і виростали десь за кордоном, а сьогодні будують своє життя в Україні носять у собі унікальне поєднання українських цінностей і західних – що, до речі, дещо ускладнює їх життя в Україні, але рівно ж дає можливість оцінити так би мовити «ззовні але своїми очима» сьогоднішню українську реальність.

Я дякую Павлові Шереметі за те, що звернув увагу якраз на цитату з Хартії, яка мені, як людині «своїй серед чужих» і водночас «чужій серед своїх» впала в око, а саме, що «не треба виправдовувати власну бездіяльність» і т. д., Фраза завершується твердженням, що таке виправдовування є нібито нашою найгіршою національною вадою. Я хочу звернути увагу авторам Хартії, що наголошування на національних вадах, на мою думку, віддзеркалює певний комплекс меншовартості, і що саме цей комплекс прослідковується, на превеликий жаль, в тексті в інших місцях також. Мені здається, що обов’язком кожного українця (бодай так нас вчили в Діаспорі) — це плекати національну гідність, я би навіть додав до цього національну гордість.

Колись великий економіст Йосип Шумпетер говорив про те, що підприємець — це людина, яка є двигуном економіки. Він також поставив знак рівності між підприємцем і девіантом. У нас багато девіантів, які своїми досягненнями регулярно рухають цим світом. Стверджую, що нам українцям, цими девіантами варто гордитися. І мова йде не тільки про гордість за такі банальні речі, як перемоги в шахах, боксі чи футболі. Мова йде про те, що на сьогоднішній день з України вийшли менеджери підприємств, на яких є попит по усьому світі. На сьогоднішній день ми маємо вихідців з України в освіті, науці і т. д., якими варто гордитися. І не потрібно нам створювати український шансон, а потрібно думати про те, як ми можемо наші жанри популяризувати («експортувати наші мізки»), а таких жанрів багато, автори деяких навіть тут присутні. Нам слід думати, як би з наших інновацій – не обов’язково матеріальних — зробити продукт світового рівня. Іншими словами, як нам створити наш власний «Apple». А для цього потрібна певна гордість, можна навіть сказати пихатість, чи хоча б відверта самовпевненість. Нажаль, такий світогляд серед представників українського бізнесу прослідковується вкрай рідко. Швидше, цей бізнес зациклений на внутрішньому ринку, який в свою чергу зациклений на внутрішніх проблемах, і це сумно. Я про комплекс меншовартості можу говорити багато…

У Хартії написано, що бути господарем — це подолати рудименти радянського мислення, яке нібито всюдисуще, коли людина очікує на соціальну подачку. Я хочу дуже сильно заперечити не сутність радянського мислення, а твердження (можливо імпліцитне) щодо його повсюдності. В Україні ми маємо неймовірну позитивну традицію підприємництва. І нам потрібно нею гордитися. Я не знаю іншої держави, яка би пережила таку економічну депресію, яку в 90-х роках пережила Україна, і разом з тим вийшла на такий рівень збагачення наприкінці 90-х років і на початку 2000-х. Ми пережили кризу 1998 року, ми пережили ще одну кризу 2008 року і на сьогоднішній день деякі наші підприємства вже повернулися до рівня доходів 2007 року – без кредитів, без штучно гіперболізованого попиту на внутрішньому ринку. Ми є країна, яка переживає страшні економічні злети і падіння, і двигуном саме тих злетів переважно є наші підприємці. А двигуном падіння є закономірна перебудова нашої економіки з індустріальної в постіндустріальну. Ця перебудова, нажаль, відбувається стихійно, не керовано. Але давайте не будемо за хаос економічного контексту винити підприємців. Це те саме, що винити капітана корабля (єдиного з флоту, що не потонув у стихії) за те, що хвилі на морі піднімаються.

У нас в українців є культура підприємництва. Бути господарем — це дійсно частина нашої ідентифікаційної матриці. На превеликий жаль, ми мало про це говоримо. Ми любимо нарікати на наш контекст (і ззовні складається враження, що дійсно все погано), а робимо по-іншому. І зовнішній світ на нас часто дивиться з величезним подивом, не розуміючи, що ми просто такі… Вони від нас же слухають одне (про те, що все погано), а бачать щось абсолютно інше.

Унікальна здатність українця — процвітати в умовах постіндустріального суспільства. Я хочу це висунути як тезу, тому що мені здається, що це є те, що у нас є, але не усвідомлене. Українці є мультиактивна культура. Що це означає? Якщо американській культурі, яка дійсно була передовою в індустріальному суспільстві, так само, як і німецькій культурі,притаманне лінійне сприйняття часу, в українців час (четвертий вимір нашої реальності) сприймається мультиактивно. Ми робимо дуже багато різних речей одночасно. Ми можемо називати себе хаотичними, але це культура підприємливості, яка надзвичайно потрібна в цьому майбутньому постіндустріальному суспільстві. Це У цьому суспільстві характерним буде проектне управління а не процесне. У цьому суспільстві процвітатимуть не ті, у кого є глибоко спеціалізовані знання, а ті, хто вміє в незвичних умовах пристосувати свої знання і вміння в нові, попередньо неприйнятні способи. Я стверджую, що кращої школи підготовки до цього переходу до постіндустріального суспільства ніж останніх 20 років пострадянських перетворень годі було б людству придумати.

В продовження власного оптимізму стверджую: в українській культурі глибоко зашита цінність індивідуальних прав — можливо, колективної відповідальності, але саме індивідуальних прав.

Українці неймовірно терплячі, але як уже вибухаємо, то вибухаємо сильно.

Цитую Хартію: «Ми усвідомлюємо складність багатьох суспільних хвороб, пов’язаних зі споживацтвом і невгамовними фінансовими апетитами. Ці проблеми не повинні підмінити позитивного суспільного ставлення до підприємництва як джерела господарчого духу в Україні.» Тут не можна не погодитися.

Але наступний абзац викликає тривогу: «Таке ставлення буде можливим тільки в результаті національної та соціальної відповідальності, яку повинні нести перед країною представники великого і середнього бізнесу.»

Шановні колеги, мені здається, що присутнім тут представникам інтелігенції варто усвідомити, що єдина відповідальність бізнесу — примножувати багатство. Не виявляти якусь «соціальну відповідальність». Відповідальність будь-якого бізнесу – великого, середнього чи малого – примножувати багатство конкретного господаря. Що дальше цей господар робитиме з цим багатством, це інша справа. Але пропоную не плутати грішне (бізнесове) з праведним.

Тут уже згадувався паном Євгеном Бистрицьким концепт власності – її непорушності та святості. Запитайте сьогодні, будь ласка, українських бізнесменів – власників малих і середніх підприємств – чи вони відчувають святість власності. Запитайте, будь ласка, Андрія Худо у Львові, в якого зараз хочуть забрати його підприємства, 14 кав’ярень, у тому числі «Криївку», запитайте Владислава Бурду з Одеси, який минулого року ледве не втратив свою мережу магазинів «Антошка». Запитайте присутнього тут Єгора Соболєва, який не підприємець, але є на мою думку представником в тому числі мене, як власника спільної історичної спадщини улюбленого мені міста Києва, чи захищена наша спільна власність, у тому числі і фундамент Десятинної церкви.

Принципи побудови будь-якого вільного суспільства не треба знаходити; не потрібно вкотре відкривати Америку наново. Прописані ці принципи давно: людина має мати право на життя, на свободу і на власність. Право на життя українці собі так чи інакше вибороли, слава Богу. Право на свободу ми сьогодні виборюємо. Наш наступний виклик, і мені здається, що в першу чергу викликом буде побудова спільного легітимного дискурсу на цю болючу тему, буде питання, як ми українці будемо в свої ж країні забезпечувати право на власність. Тому що «право на власність», яке є одним із фундаментів будь-якого вільного суспільства, означає право на власність, яка, можливо, не здобута морально. І з цим викликом ми мусимо впоратися для того, щоб рухатися в сторону вільного суспільства постіндустріальної ери.

В Хартії присутні дуже правильні слова: «Господар, отже, є поняттям, яке охоплює всіх, хто прагне працювати: власників виробництв і найманих працівників, фермерів і селян». З цим не можна не погодитися. Мені здається, що нам всім варто подумати над тим, яку ми  модель господарювання хотіли б бачити в Україні. Кого ми хочемо бачити господарем (багатієм, еталоном успіху) і як ми будемо забезпечувати святість його власності.

У мене немає сумніву, що в України є потенціал прориву і мене дуже тішить, що нарешті дискусії серед української інтелігенції переходять з площини наголосу на гуманітарні (чи то гуманістичні) концепти свободи на більш приземлений рівень господарювання. Це правильно, але важко бо в цій сфері ще дуже багато не проговорено. Говорити потрібно і надалі – але з гордістю за своє із величезною дозою оптимізму. Саме такий світогляд був і лишається ключем до успіху в українському бізнесі. Пропоную авторам Хартії його взяти й собі на озброєння.

Дякую за увагу!

Обговорення

Юрій Макаров:
Дякую, пане Михайле. Я хочу вибачитися. Я серед медіа-партнерів сьогоднішнього заходу не назвав того, хто є першим у нас у списку — це телеканал Be-TV, який здійснює пряму інтернет-трансляцію. Маємо їм подякувати. Отже, у нас зараз коротеньке обговорювання, тому що ми спізнюємося відносно нашого графіка на 50 хвилин. Пан Максим Стріха, за ним пан Іван Томич, а далі як вийде. Пане Максиме, підніміть руку, щоб вас бачила пані з мікрофоном.

Максим Стріха:
Шановні колеги, очевидно, тут говорилися правильні слова і написані ще правильніші, біда тільки в одному: надзвичайно важко зрозуміти, як у цій державі, скажімо, можна боротись за інноваційність і за високий рівень доданої вартості за умов, коли ми маємо безліч інших прикладів і коли практикою владних еліт, скажімо, є закупівля «Хюндаїв» чи відомих платформ, чи інсталяція відомих електростанцій із китайських батарей при австрійському збиранні. При всьому тому, що p-n перехід було відкрито саме в Києві. Очевидно, ці питання дуже важко розв’язати в цій площині, яка описується суто легальними нормальними термінами. Говорилося тут про рівень освіти, хоча для мене дуже дивно, що суспільство навіть не відрефлексувало, мабуть, на найбільшу катастрофу, яку принесло майже трьохрічне правління Табачника, яке досі не закінчилося, на мою думку, — це навіть не ідеологічні аспекти, це навіть не руйнування автономії університетів, це перехід від так і не реалізованої дванадцятирічки до одинадцятирічки за російською схемою, внаслідок чого всі наші діти на багато років виявилися приреченими вчитися за поганими, нашвидкуруч написаними, не узгодженими один з одним підручниками. Йдеться зовсім не лишень про якісь корекції ідеологічні в підручниках із філології чи історії. Ідеться насамперед про викинуті на смітник старі, так-сяк все ж таки прилаштовані до якихось норм, і запровадження нових підручників з фізики, математики, біології, які є за рівнем своїм здебільшого фатально поганими, і що робить наших дітей неконкурентноспроможними в найближчому часовому відтинкові. Ідеться, очевидно, і про багато відповідей на багато інших запитань… Тут говорилося про конкуренцію… Очевидно, український культурний продукт у державі, де у бізнесу є святе переконання, що українськомовний захаває і російськомовний продукт, а російськомовний україномовного — вже ні, і тому ми маємо свідчення цього. Глянцеві журнали у нас виходять лишень відомою мовою, і більшість таких гламурних ініціатив так само. От як за цих умов конкурувати, хто за цих умов вкладе гроші в якісні українські серіали і що це дасть — для мене так само велике запитання. Історія наша, однак, давала певні відповіді на ці запитання. Так-сяк українська культура дуже погана, злиденна, але існувала і за часів імперії Романових, і в міжвоєнній Польщі. І відповідь лежала все-таки не лишень у меценатах, а в українському кооперативному рухові. Дуже цікавий історичний феномен, як слід, як не дивно, досі не вивчений, але дуже багато цікавих речей. Те, що ці речі можуть бути підняті зараз, все ж таки засвідчують, очевидно, як невеличкі success-stories з бізнесом, так і те, що на наших очах відбулися принаймні дві цікаві речі: одна — це єдина, мабуть, успішна в Україні рекламна кампанія «Купуй українське!», яка дозволила свого часу почистити наш ринок, як ви пам’ятаєте, від засилля сусідніх товарів, принаймні харчовий, і друга, значно менш вагома, — коли нещодавно відома корпорація «Рошен», була змушена принаймні на словах, поки що невідомо, чи за тим будуть реальні дії, повернутися до скасованих україномовних етикеток. Начебто це річ суто абстрактна, але тим не менше, на моє глибоке переконання, ці україномовні етикетки все ж таки є важливою економічною складовою для того, щоб наш споживач врешті-решт купував «Рошен», а не так само товари з російськомовними етикетками з братньої Білорусі, які успішно сьогодні витискають українські товари з нашого внутрішнього ринку. Тому чого мені бракує в цій Хартії в серії «Бути господарем», окрім, звичайно, моментів науковомісткості, інноваційності, що, безумовно, є надзвичайно важливим, Україна поки ще є в двадцятці провідних наукових держав світу. Ми не усвідомлюємо часом навіть того, що це в нас ще лишилося, але насправді ми це неминуче втратимо за 10—15 років просто за інерційного сценарію, коли відійде старше покоління в силу біологічних причин, на якому це тримається, а молодь не йде, бо хто піде в науку зараз працювати за першу зарплатню в 1500 гривень у місті Києві. І це є шалено важливо, але водночас тут мусить бути відображений оцей корпоративізм, те, що дало свого часу український корпоративний рух, те, що дало прекрасне гасло «Свій до свого по своє», і те, що дало змогу українцям уже в 90-і роки все-таки посунути польські та інші товари з нашого внутрішнього ринку. Дякую.

Юрій Макаров:
Дякую. Пан Іван Томич.

Іван Томич:
Іван Томич, я представляю українських вільних хліборобів, українських фермерів у Комітеті захисту рідної землі. Я щиро дякую за запрошення, за можливість виступити, високо ціную представлену Хартію як необхідну для суспільства і загалом підтримую, безумовно, з деякими доопрацюваннями. Але я хотів зупинитись на суті українського господаря, а ми ніде більше так яскраво не побачимо симбіозу землі і людини — це український куркуль. І сімдесятилітня винищувальна колгоспно-радгоспна система — це є головний удар сьогодні по відродженню того господаря, де питання стоїть на порядку денному. Ігор Рафаїлович дуже добре знає — ще до 90-х років ці питання обговорювали і намагалися, наскільки можливо, реалізувати. Друга проблема, якщо говорити про труднощі, а на цьому 20-літті ми ці труднощі повністю з’ясували для перспективи розвитку, і маємо багато негативу, про які скажемо, — є те, що значна частка тих, хто був у правлінні катка колгоспно-радгоспної системи… нащадки стали у керма відродження українського господаря. Цей нонсенс є тим, яким наслідком ми маємо сьогодні. Найбільш небезпечні соціально-економічні загрози української держави лежать у площині українських чорноземів. Прості цифри: на сьогодні 100 компаній контролюють понад 13 мільйонів гектарів українських чорноземів. Я не буду говорити про їхні характеристики і приналежність у цьому плані. А 14 мільйонів українців мають у своєму розпорядженні, у своїй власності, у користуванні 17 мільйонів гектарів. Скажіть, будь ласка, маючи мораторій, через три роки ми маємо відповідь, в якому ключі Україна буде знаходитись 1 січня 2016 року? Я вважаю, що це завдання якраз суспільства, громадськості, політиків, влади… Я звертаюся до ініціативної групи «Першого грудня» загалом, якраз на одному із своїх секційних засідань поставити це питання, сформувати чіткі позиції системного підходу і вирішення питання як основи української нації формування господаря на українських чорноземах. А цілком зрозуміло, що це напряму пов’язано з нашою сільською поселенською мережею. Сільська поселенська мережа напряму пов’язана з духовністю, зі християнською вірою, мораллю і вільністю людини. Цілком зрозуміло, що, маючи в основі ці цінності, так глибоко винищувалась якраз та особистість українського господаря, якого іменували куркулем протягом багатьох десятиліть. Я був очевидцем на Заході України того катка, який здійснював колективізацію, і це дуже добре пам’ятаю. І тому я хотів би, щоб у цьому плані, плануючи перспективу, що далі буде у перспективі розвитку України як аграрної, так і загалом, ми врахували і як минуле, до 90-х, так і те, що здійснювалося після 90-х до сьогоднішніх часів. Адже виклики, які ми сьогодні маємо загалом у сільській поселенській мережі, і те, що на сьогодні у тих компаніях, які я назвав, тільки на тисячу гектарів знаходиться одне або два робочі місця, знову ж при 14 мільйонах, які проживають у сільській місцевості, і те — цих 13 мільйонів ресурсу. А як вони вбивають українські чорноземи, скажіть, будь ласка? Ми сьогодні маємо важливіший виклик не тільки у купівлі-продажу землі, а й у збереженні української землі. Те, що діється протягом останніх 15 років, оцінюється, напевне, не одним бюджетом України у втраті найважливішого національного ресурсу — українських чорноземів. Вони відійдуть, але що залишиться? Це не наше право — це право нашого минулого і майбутніх поколінь. Тому ми повинні всі разом бути відповідальні і єдині в цій позиції. Це питання — зміст мого життя, я хотів би на цьому наголосити, тому я закликаю, щоб ми окремо це питання на секційному занятті розглянули, а так загалом я щиро дякую за можливість виступити і бажаю успіхів і вірю в те, що «Першого грудня» — це та ініціатива, яка сформує політику майбутньої України. Дякую за увагу.

Юрій Макаров:
Дякую.

Володимир Щербина:
Мене звати Володимир Щербина, я економіст з міста Львова, представляю товариство «Мале коло». Тут багато слушних думок уже прозвучало, наприклад, про те, що без захисту приватної власності, здобутої працею, не може бути вільної людини. Це сказав Євген Бистрицький, а пан Геннадій Друзенко сказав, що Україна до цього часу живе ще при соціалізмі. На превеликий жаль, це є величезна проблема, і вона полягає в тому, що в Україні до цього часу діє нереформована система перерозподілу праці. Вона прийшла до нас ще з часів соціалізму, якщо не сказати, що з комунізму. І полягає вона в тому, що через сукупну дію податків і внесків у фонди соціального споживання заробітна плата вилучається повністю — проти 1 гривні заробітної плати в економічному обороті функціонує 1 гривня 41 копійка зобов’язань податкових і соціально-пенсійних, які виникають з реалізації цієї праці, з виплати заробітної плати у легальному полі. Це означає, що для соціальних внесків і податків немає джерела фінансування, і це вносить в Україну величезні економічні проблеми і проблеми соціальні. Щоби звести цей перерозподіл хоча б до одиниці, повинна бути тінізація, вона спричинюється законодавством України. І можна говорити ще дуже багато, можна цілий круглий стіл присвятити цій розмові, в чому полягають економічні проблеми, але є ще й суспільні проблеми. Справа в тому, що праця має свої функції в сім’ї та родині. І перша з них — це фінансування поточних споживань, друга — фінансування середньо віддалених споживань, тобто машину купити чи хату збудувати — на це теж треба відкласти гроші, заощадження. І остання складова — то фінансувати старість, «чорний день», «пенсійні внески», хто як це називає. На сьогоднішній день ці функції просто не можуть бути реалізовані, тобто для формування заощаджень українське законодавство не формує правового поля. Це означає, що приватна власність в Україні не може бути легітимована. Надзвичайним є ще такий аспект, який називається просто аморальщина, я б так сказав, тому що людині не говорять, що вона може до пенсії просто не дожити. Мова йде про третину, не менше ніж третина заощаджень, вірніше набутків її життя. Якщо людина пропрацювала 35 років і померла, то її родина на ці гроші претендувати не може. Якщо підійти до цього з погляду функціонування праці і фінансів, можна говорити і довести, просто немає часу, що там буде більше 1 мільйона гривень, які втрачаються для родини від кожної особи, а кожна сім’я має щонайменше дві такі особи, бо, як відомо, там є чоловік і жінка. А я говорю про середню цифру. Тобто, якщо ми хочемо говорити про успішність України і про моральність нашого українського суспільства, ми обов’язково повинні говорити про те, в який спосіб в Україні цивілізаційною матрицею українця розглядається праця, яке вона там займає місце, і привести сьогоднішнє регулювання до того, яке дає всі ці підстави… нормальний перерозподіл… точніше межа лояльності була визначена ще 100 років тому і становить вона 32% — одна третина. На превеликий жаль, ніхто в Україні про це не говорить, а потрібно говорити. Нами у «Малому колі» розроблена альтернативна концепція пенсійної реформи, яка дає відповідь на велику кількість таких питань, але все одно це повинна бути суспільна дискусія, тому що там багато різних аспектів. Дякую за увагу.

Юрій Макаров:
Пані Віра Нанівська, після чого пан Володимир Дубровський, після чого репліка пана Сугоняка.

Віра Нанівська.
Дуже дякую. Я маю лише два зауваження. По-перше, мета, яку, напевне, всі ми хочемо досягти, — це щоб моральні авторитети заважали аморальним авторитетам. Є дуже добрий економічний план, він був щойно представлений, і він абсолютно точно і інноваційний і якраз для України, але одна маленька перешкода — це сталінська державна машина, це весь апарат, який не змінений, і ніяка найкраща стратегія не зможе бути виконаною. Отже, оцей демонтаж є дуже важливим. А тепер, якими чудами це все станеться? Яким чином моральні авторитети стануть відомі всім і думки ці стануть відомі всім? Буде це надруковано… Ми маємо осередки, це робилося з 10 заповідями, так ставалося з протилежною програмою — з відомим маніфестом Комуністичної партії. Але громадські організації є дуже активні, зробили чудо на виборах, і я думаю, що це і є той шлях об’єднання, з’єднання оцих двох речей. Дякую.

Юрій Макаров:
Дякую, пані Віро. Пан Володимир.

Володимир Дубровський:
Дякую. Я хотів наголосити на одному слові, яке вже тут звучало неодноразово, але якого я не знайшов у самій Хартії, це слово — конкуренція. Звичайно, вільна економіка, вільна людина — це запорука конкуренції, це необхідна умова, але недостатня. І так само можна сказати, що конкуренція є необхідною умовою для свободи, тому що, скажімо, свобода споживача вибрати той товар, який він хоче, чи свобода працівника вибрати ту фірму, на якій він хоче працювати, — це, до речі, щодо справедливих зарплат, знайти собі такого роботодавця, який заплатить таку ціну, яку я сам хочу за свою працю, — це є питання конкуренції. І з іншого боку, якщо говорити про політичну площину, то в політичній площині ми зараз теж потерпаємо саме від відсутності конкуренції. У нас є свобода голосувати, але немає достатньої конкуренції, немає достатнього вибору між тими політичними силами, за які ми б хотіли голосувати. Це дуже фундаментальне питання в модерній політичній економіці, в інституційній економіці воно ставиться просто на перший план, бо той лад, до якого ми прагнемо, той лад, який називають «суспільство з відкритим доступом», — це єдиний лад суспільний, при якому можна мати свою персональну свободу, при якому можна бути моральним і водночас багатим, при якому можна вимагати чогось від влади, і він базований на конкуренції. Я не розумію, чому тут це слово не згадане, але я дуже закликаю авторів Хартії якимось чином цю позицію розглянути, можу допомогти, якщо потрібно, і наполягаю на тому, що свободи не може бути без конкуренції. Дякую.

Юрій Макаров:
Дякую.

Петро Камінь:
Петро Камінь, товариство «Мале коло». Я хочу сказати з минулого засідання ініціативи «Першого грудня», зробити таку доповідь. Вперше за 20 років у Новоград-Волинському приблизно через два тижні буде відкрито чотири групи дитячих садків із дерев’яними натуральними меблями власного виробництва. Я вас запрошую, ви подивитесь, що це не ламінат, це зроблено на маленькій сімейній фірмі Петра Каменя, і я вважаю, що це маленька наша спільна перемога, тобто реально видно, що ми, українці, для своїх дітей робимо на багато років уперед. І на цих меблях стоїть: «Товариство “Мале коло”. Гарантія 25 років». Тобто це, я вважаю, підтверджує цю Хартію, що ця вона нам потрібна, вона дає якісь загальні відповіді, на які я не хочу шукати так, вона мене влаштовує, я хотів би йти вниз до її більшої реалізації і не перетворювати, скажімо, круглий стіл в аналіз того, що зробила група «Першого грудня». Як на мене, ви зробили свою справу, хтось після вас нехай зробить її краще. Але на сьогоднішній день замінити вас поки що в цій Хартії нема кому. Тому я дякую вам і вважаю, що вона буде правитись, життя її буде міняти, але я бажаю, щоб ви ще сто років робили, дивилися самі і допомагали міняти цю Хартію. Не говоритиму абсолютно про економіку, тому що немає часу. Дякую.

Юрій Макаров:
Дякую, пане Петре. Олександре, ви обіцяли коротку репліку.

Олександр Сугоняко:
Дуже дякую щиро. Я якраз хотів би сказати про економіку, дуже коротко. В Україні запущені механізми руйнації галузей і територій з точки зору економіки, так чи ні? Механізми ці працюють навіть у тих галузях, які, здавалося би, розвиваються, наприклад металургія, бо вони, по суті, руйнують країну. або та сама аграрна сфера. А механізми відновлення не запущені. Україна перебуває в економічній кризі з 1990 року, і ми звідти не вийшли, тому що ВВП у нас сьогодні менше, ніж тоді було. Ми поглиблюємо цю проблематику. Структура нашої економіки була під Радянський Союз, під імперію, а сьогодні — під глобальну економіку, і цією структурою ми знищимо український народ. Структуру економіки треба міняти. Переходжу до того, про що говорили мої колеги пан Шеремета і пан Винницький. До речі, пан Шеремета є одним із найкращих у Європі спеціалістом із теми, яка називається «стратегія блакитного океану». Не треба доганяти нікого, нема що нам реформувати, нам треба практично заново запускати механізми відновлення і функціонування української економіки. Пропоную: двом школам, керівники яких тут сидять, пан Винницький і пан Шеремета, і беріть мене з собою, і давайте ще когось візьмемо. І посидимо і подивимось те, про що ви говорили, пане Павле. Давайте поговоримо про візію, яку економіку ми будемо будувати — це економіка споживання чи чогось іншого — чого, де вона побудовано, будемо своє робити чи копіювати. Але без цього все інше треба теж… Я пропоную це зробити, і я готовий брати в цьому участь. Це дуже важливо, це на часі, щоб бути готовими тоді, коли прийде час робити. Дай Боже нам допомоги. Дякую.

Юрій Макаров:
Ми переходимо до наступної сесії. Одна репліка на правах, так би мовити, патріарха і господаря, і ми переходимо до наступної сесії. Ігор Рафаїлович.

Ігор Юхновський:
Я хочу зробити одне зауваження. Є два стійкі економічно-суспільні уклади — це уклад із правлячою олігархією, який ми маємо зараз, і зміна отакого політичного забарвлення нічого тут не дасть. І другий — із панівним середнім класом. Мова йде про те, що ми маємо перейти до другого укладу, і ця робота є велика і ми маємо нею зайнятися. На відповідь пану Томичу я хочу сказати, що великий бізнес в Україні ведеться дуже багатими людьми. І з погляду економіки в державі має наступити легітимітизація проведеної в минулому приватизації великих народногосподарських комплексів і обшарів землі. Без цієї офіційної легітимізації цієї власності ми не зможемо вийти із першої системи, того самого першого укладу, в якому ми зараз перебуваємо.

Без коментарів.