Юрій Макаров:
Дякую, пане Ігорю. Тож четверта сесія, четвертий аспект «Міжнародне і суспільне розуміння ролі України». Доповідач — Данило Лубківський.
Данило Лубківський:
Шановний пане головуючий, пані та панове!
Для мене, безсумнівно, висока честь брати участь у цьому засіданні і мати можливість висловити свої міркування.
У цій частині, яка стосується зовнішньої політики і міжнародних відносин, я дозволю собі викласти міркування, які прошу сприймати не як категоричні максими, а як вільне спостереження і напрям думки.
Тема міжнародних відносин у Хартії є наскрізною. У цьому документі закладене зовнішньополітичне мислення. Хартія робить спробу торкнутися теми, яку ми рідко артикулюємо: як ми самі уявляємо роль України у світі. Я виходжу з того міркування, що саме зовнішній вимір фіксує і закріплює національну ідентичність, бо це і є безпосередньо почуття інакшості. У широкому сенсі слова зовнішня політика — це є проекція наших уявлень про самих себе.
Українське суспільство зосереджене на собі. Суспільство ставиться до зовнішнього світу доброзичливо і водночас з певним провінційним острахом. Це така форма культурної невпевненості. У суспільстві домінують периферійні уми. Значна частина суспільства зосереджена досі на колишній метрополії.
Наведу дуже цікавий факт. У статті, яка була опублікована у «Foreign Affairs» за вересень цього року, двоє авторів — це Міхаіл Дмітрієв і Деніел Трісман – опублікували статтю, яка називається «Інша Росія», де вони аналізують природу настроїв Росії. Вони наводять вражаючі цифри і констатують, що є ядро, яке визначає внутрішню російську моду, суспільні настрої. Це ядро складається з двох частин: 39 мільйонів пенсіонерів і 18 мільйонів ветеранів та пільговиків. Разом це 57 мільйонів людей — це більше, ніж Україна. Наші настрої в Україні, яка інформаційно підсаджена на Росію, моду, якою керується політикум, до якої прислухаються, визначають навіть не наші пенсіонери і ветерани, а оце 57-мільйонне ядро.
Водночас наші суспільні процеси не законсервовані. Ми бачимо чимало змін, які, на мій погляд, мають один дуже важливий знаменник: людина, як правило, хоче бути причетною до гідності, добробуту і сили. Цей імператив має колосальну внутрішню енергію, але її застосування потребує знань.
Європейський ідеал досі не розшифрований в Україні. Про європейську інтеграцію значною мірою йдеться як про абстрактну категорію. Результат європейської інтеграції, безсумнівно, принесе Україні добробут і лад. Але цей порядок може бути лише наслідком внутрішніх зусиль, і це треба пояснювати суспільству.
Заслуговує на увагу мотив причетності до сили, про що говорила, до речі, пані Івшина і що вже звучало у нашому колі. З цього мотиву причетності до сили, на мій погляд, народжувалася українська участь у формуванні Російської імперії. Сьогодні він виявляється у частини людей, для яких близька або є рідною російська або ностальгійна радянська ментальність, ідентичність, яка дуже часто виливається у формі, пробачте на слові, абсурдного неоімперіалізму — «большая страна», «русский мир», «мы им покажем».
В Україні ми спостерігаємо конфлікт ідентичностей. Ця проблема стосується суспільної психології. Часто вона стосується психіатрії, напевне, але питання в тому, що є вже виявлене дуже елегантне розв’язання цієї проблеми. Це ще сказано Жаком Лаканом: подорослішання веде до примирення ідентичностей, якщо, звичайно, йде мова про єдиний організм.
Це, так би мовити, поверхові окремі штрихи до огляду нашої української зовнішньополітичної свідомості.
«Ми будуємо те, що уявляємо», — йдеться у Хартії. Так, наша спільна з вами уява суперечлива, вона, можливо, обмежена, вона обтяжена різними стереотипами і звичайним незнанням. Але українська уява жива, вона прагне змін і має для них силу.
Ми як суспільство не можемо дозволити собі розкоші перебувати у сірій зоні власної невпевненості чи зовнішньої втрати інтересу до України, бо ми так само і за це переживаємо. Державний апарат, де є чимало розумних людей, сьогодні перебуває під колосальним тиском втрати внутрішнього авторитету і будь-якої елементарної нормальної, благородної мотивації для дій.
У багатьох сферах замість негнучкого совкового апарату нову роль, на мій погляд, може і має виконати громадянське суспільство або ті його інститути, які зароджуються, з’являються, набувають сили.
У цьому сенсі кажу про формування громадянської зовнішньополітичної платформи. Даруйте мені за таку певну уявну форму, але мені здається, що вона може мати сенс.
Йдеться не про зовнішньополітичну доктрину чи політичну ідеологію, йдеться про виховання і формування суспільного бачення ролі України у світі. Йдеться про виховання зовнішньополітичного мускулу, що є ознакою державного мислення і національного мислення у тому числі. Йдеться про виховання цілісного і зрілого зовнішньополітичного мислення.
Я собі дозволю коротко викласти своє бачення окремих елементів до такого мислення, до такої платформи.
Перше, на мій погляд, — це самоповага. Ми не є ані придатком, ані чиєюсь вотчиною. Ми маємо усвідомлювати особливість, непересічність ролі України. Це не лише геополітика, це не лише економічна роль, це не лише роль транзиту товарів і послуг. Непересічність України — це насамперед люди і знання. Для громадянського суспільства важливо змістити акцент і увагу саме на цей найбільший український актив і його потенціал.
Друге — цінності. В основі зовнішньої політики України мають стояти цінності як стратегічний імператив. У виборі між реалізмом і цінностями саме цінності завжди матимуть стратегічну перевагу, як би парадоксально це не звучало. Для України це, на мій погляд, безальтернативний спосіб подолати психотравму багатовекторності і тавро невпливової другорядної держави.
Я наведу такий приклад: 20 листопада ми були свідками голосування на Генеральній Асамблеї ООН щодо підвищення статусу Палестини як спостерігача у всесвітній організації. От цінності дозволяють державам голосувати за, проти або утриматися. Це цінності. Відсутність цінностей призводить до відсутності держави на міжнародній арені — це є одне з дуже важливих понять.
Третє — відкрите суспільство. Головна мета громадянської активності у зовнішній сфері, на мій погляд, двоскладова — відкривати Україну перед світом і долати внутрішню провінційність, розконсервовувати українське суспільство. Нинішньому державному апаратові це, безперечно, не під силу.
Четверте. Я виставив особливий момент, дискусійний момент — верховенство, примат національного інтересу. Якщо ми виходимо з того, що національні інтереси диктуються цінностями. Нинішні політичні умови, безумовно, створюють дуже серйозні моральні дилеми. Я не уточнюю, які, ми прекрасно розуміємо, які. Це вже в нас було не раз, але зріле суспільство здатне природним шляхом, внутрішнім шляхом вирішувати внутрішні політичні проблеми, не допускаючи, щоб вони перетворювали на заручника всю країну.
П’ятий момент. Я його назву «Раціоналізм віри».
Функція інститутів громадянського суспільства — створювати в країні цілісний громадський настрій і формувати порядок денний для умів. Нам потрібне розуміння довгострокової реалізації цілей, єдність суспільної думки і спадкоємність рішень, нам потрібні довгі дистанції. Саме у цьому полягає раціоналізація нашої віри. Треба вірити і водночас усвідомлювати, як реалізовувати нашу віру, оскільки йдеться про масштабні процеси.
На мій погляд, ініціатива «Першого грудня» здатна створити своєрідну моральну і організаційну парасолю для громадських зовнішніх ініціатив. Не йдеться про ієрархію чи певний регламент. Я думаю про появу авторитетного громадського голосу, до якого міг би прислухатися світ. Це не підміна державних чи політичних функцій, це доповнення і нова якість захисту національних інтересів та цінностей.
Стратегічне значення для нас має європейський вимір, я не буду говорити про це і переадресовую вас до статті Оксани Пахльовської в газеті «День» «Барикади за свободу і за Європу». Вона дуже точно характеризує масштаб проблеми.
Слід звернути увагу на російський напрям. І тут я хотів би порушити в іншому контексті одне запитання: яка Росія потрібна нам, українським громадянам? Яка Росія має відповідати нашим національним інтересам? Упевнений, що група «Першого грудня» здатна стати ініціатором діалогу з російським інтелектуальним середовищем. У такому діалозі ми повинні закладати основи нової філософії українсько-російської співпраці, яка неминуче настане. Ідеологію такої співпраці треба виховувати вже зараз.
Дуже важливо втілити ідею, яка звучить у Хартії, про консолідацію відкрито мислячих людей. Я підтримую ідею, щоб у наступному році група «Першого грудня» під своєю егідою провела міжнародний конгрес, присвячений правам людини в регіоні і на просторі колишнього Радянського Союзу.
Ми повинні звернути увагу на універсальні теми — гуманітарні проблеми, екологія. Ця проблематика свідчитиме про масштаби нашого мислення, про інтереси нашого суспільства. Є багато цікавих напрямів.
Ми можемо взяти до уваги американський напрям, ми можемо передбачити, що відбудеться пожвавлення зовнішньополітичної діяльності адміністрації президента Обами. Про це свідчать уже прогнозовані кадрові рішення. Громадянський сектор може вибудувати свою логіку взаємин з американськими державними, політичними і громадськими партнерами.
Наше замовлення, суспільне замовлення має стосуватися і вимоги до політиків формувати конкретне економічне бачення розвитку України, про що говорив Павло Шеремета, Михайло Винницький і Олександр Сугоняко. Конкретна економічна візія.
Ми маємо говорити, в тому числі, і про такі поняття, як технологічні революції, які змінюють ландшафт світу.
Це можна продовжити далі, і Наталя Попович, я думаю, блискуче це зробить. Я обмежуся на цьому.
Рівно тиждень тому над Атлантикою розгорнулася дуже цікава дискусія. Виступаючи в Оксфорді високопоставлений юридичний радник Пентагону, його звати Джех Джонсон, порушив одне питання, яке викликало дуже жвавий резонанс у багатьох сферах.
Він запитав: що буде після Аль-Каїди? Що буде після того, як Аль-Каїда втратить свій статус конкретної мілітарної мішені?
Я би хотів використати це запитання як метафору. Мало перемогти Аль-Каїду. Треба думати, що буде після неї. Ми повинні дивитися далі, ніж нинішній горизонт. З думкою про це треба готувати інтелектуальний ґрунт для змін.
Дуже дякую за увагу.
Юрій Макаров:
Дякую, Даниле. Наталя Попович, яка закриває сьогоднішню дискусію і, перепрошую, це так би мовити, загальна відповідальність, але обговорення цієї сесії вже не буде.
Наталя Попович:
Шановний пане Голово, пані і панове!
Дуже дякую за можливість виступити з міркуваннями про міжнародний аспект репутації України.
Хто ми в очах світу? Як себе презентуємо? Як стати у повному сенсі гравцем в інформаційному і реальному світовому просторі?
Щоб бути цікавим світу – треба мати позицію і відстоювати її. Не можна бути пристосуванцем, треба бути вільним і сміливим. У третій позиції Української хартії вільної людини читаємо – «від глибини, масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє».
Присутність будь-якої країни в світовому інформаційному полі можна легко уявити собі у формі синусоїди. Ця синусоїда формується увагою, котру міжнародні медіа, рейтингові агентства, лідери думки приділяють країні. Її політиці, культурі, спорту, іншим подіям.
Декотрі країни майже ніколи себе не проявляють на світовій арені. Декотрі роблять справжні прориви, так як ми могли побачити за останні роки з Сингапуром, Грузією і т.д.
Часом не політика, а визначні спортивні події стають предметом міжнародного висвітлення. Tак, у цьому році Лондон і Великобританія зібрали «вершки» уваги у зв’язку з Олімпіадою.
Якщо би ми собі уявили таку собі умовну інформаційну кардіограму України за останні 20 років, найбільші піки ми би побачили в такі моменти, як Помаранчева революція та Євро 2012. Однозначно позитивним у більшості світу висвітлення було лише по Помаранчевій революції. З ЄВРО Україна отримала як порцію негативу до події, так і більше позитиву – після неї.
Найболючішими провалами синусоїди України за останні роки були інформаційні програші в газових війнах – як вже говорилось, це був програш за неявкою. Після них (якби не Євро) вигляд синусоїди України почав нагадувати клінічну смерть, бо останні 2-3 роки контент аналіз західної преси – це стандартно негативне висвітлення сприйняття країни, нерозуміння, куди вона рухається, подивування рішеннями чи їх відсутністю, котрі приймає, падіння демократії, утиски свободи слова, низька конкурентоздатність і т.д.
Такому висвітленню і сприйняттю України у міжнародному просторі сприяють об’єктивні рейтинги, котрі завжди є джерелом інформації для медіа. Наші позиції в рейтингах – низькі. Ми 144 з 182 по рівню корупції (Transparency International). Ми на 152 місці зі 183 по конкурентоздатності (World Bank). Єдине, у чому Україні вдалось зрости за останній період – це набути пунктів у бренді країни після ЄВРО 2012 завдяки людському фактору, а також в сфері туризму, де українські міста стали потрапляти до ресурсів, котрі рекомендують місця для відвідання.
Найпозитивніше на міжнародний образ України сьогодні впливають люди або зусилля окремих людей і груп.
Лише за останні місяці/дні можна перерахувати:
- ЄВРО 2012 в Україні запам’яталось не тільки стадіонами і аеропортами, але ще більшою мірою людьми – людськими європейськими якостями українців – толерантністю, відкритістю, гостинністю, що відзначали медіа і соц. медіа
- Це дозволило Україні отримати схвальні відгуки від міжнародних медіа, за дослідженням на 70 пунктів (більше досягла лише Польща) наростити репутацію з точки зору туризму), а також постати на топ-місцях на таких ресурсах як Trip Advisor і Lonely Planet, National Geographic (який, наприклад, серед ТОП 20 місць для відвідин у наступному році на першому місці рекомендує відкрити Крим)
- Інтронізацію Владики Бориса Ґудзяка в Нотр-Дам де Парі, про котру до речі українські медіа мали би сказати більше. Хто знає? Можливо це подія – не менш значима для України, ніж обрання Кароля Войтили Папою для Польщі і руху Солідарності
- Відкриття виставки Іоанна Георга Пінзеля, скульптора 18 сторіччя з України в найбільш відвідуваному музеї світу Луврі – досягнення покійного Бориса Возницького, зусиллями котрого постав цей проект. Чи стане Пінзель для України – платформою міжнародного позиціонування в царині культури, як став Шопен для Польщі? Ще невідомо.
- Настю Петрик, котра перемогла на дитячому Євробаченні
- Прихід до світової слави – контракти в Royal Albert Hall і т.д. Валентини Лисиці – піаністки з України
- Перемога українки на світовому чемпіонаті з шахів…
- Перемога молодих українців в ІТ конкурсі Imagine Cup…
Цей перелік можна продовжувати…
І тут мимоволі маємо різні аспекти єдиного бренду чи репутації України у світі. Репутації України як держави – і репутації українців як нації чи українського суспільства.
Сьогодні бренд України як країни українців – робить свої власні зусилля і живе своїм життям, і додає позитиву міжнародному образу країни. Бренд України – як держави – це слабка ланка. І вона залишатиметься слабкою, допоки не поліпшиться урядування, не зросте сила закону, і уряд України не стане більш конкурентоздатним як по суті, так і в питаннях міжнародних комунікацій.
По суті – необхідна ціла низка як фізичної зміни людей, так і болючих, але необхідних кроків, котрі дозволять Україні заслужено, а не на словах звучати, як Грузія – найбільш реформована економіка світу, чи досягти гідного зростання, як могла про це говорити Польща – єдина економіка в Європі, що зростає під час рецесії. З іншого боку в царині міжнародних комунікацій і творення міжнародної позитивної репутації – Україна не може собі дозволити парламентарів, урядовців, дипломатів, котрі не вважають себе українцями, не володіють вільно мовами, і котрі мислять містечково, замість того, щоб мислити глобально.
Справа в тому, що Україна ми не маємо часу. Україна не живе у вакуумі, а в світі постійної конкуренції за увагу. Сьогодні неможливо примусити світові медіа писати про себе позитивно, якщо конкретних позитивних зрушень немає. Або можна скільки завгодно коштів платників податків потратити на позитивні додатки про Україну і рекламні площі, але маніпулювати думкою світу в час надпотужних інформаційних технологій і засобів неможливо. Одна негативна стаття онлайн житиме в інформаційному просторі 21-го століття довше, ніж папір реклами, яку ніхто не читає.
Наразі окремо взяті позитивні інформаційні вибухи таких індивідуальних досягнень як Ґудзяк, Пінзель чи талановитої молоді в ІТ і т.д., без серйозної репутаційної підтримки держави – це як на автостраді світової конкуренції в інформаційному просторі намагатись рухати Україну на велосипеді, замість того, щоб мчати над надсучасному авто, як це робить Польща, Туреччина і т.д.– як в туристичному, так і в інвестиційному плані.
Але і ці індивідуальні і групові досягнення докладають до зміни уявлень про Україну. Якісь зміни відбуваються і будуть відбуватись. Глибоких аналітиків по Україні – зокрема серед міжнародних медіа – небагато, але чим більше чути таких як Едвард Лукас, котрий в осінньому матеріалі у The Economist писав про те, що в «українців узурповано їхню країну», тим більше буде розуміння, що вся Україна – не така як сьогодні вона виглядає світу через призму лише політики. Точно так само, як Україна Пінзеля – це не Україна сала і горілки. Чим більше міжнародна спільнота має нагоду пізнати різницю – тим більша ймовірність таких рішень, як окремий підхід до видачі віз, зокрема, урядовцям vs. просто громадянам України. Зусилля професійних і бізнесових приватних ініціатив просто купують Україні час, допоки репутація України у світі не зможе бути більш цілісною.
Зрозуміло, що усі приклади в історії, коли громадянському суспільству вдавалось кардинально змінити думку про країну ззовні – Індія з Ганді, чи Південна Африка з Манделою, були пов’язані з дуже сильними моральними і авторитетними лідерами, котрі вели свої народи до самоусвідомлення і боротьби за майбутнє. З цього огляду, я вітаю зусилля ініціативи Першого грудня, кожен із засновників котрої є моральним лідером і прикладом для багатьох поколінь українців. Навіть якщо свідомо хтось обирає не бути в політиці зараз, відповідальність за гуртування суспільних і громадських ініціатив залишається дуже важливою. І важливим є надання тих ціннісних орієнтирів, котрі маємо в Хартії вільної людини.
Більше того, заглядаючи у майбутнє міжнародної співпраці зрозуміло, що світ конкуренції мусить в 21-ому столітті перетворитись на світ партнерств. Партнерств в інноваціях, пошуку рішень глобальних проблем цілого людства, а вже не окремо взятих країн. Добитись того, щоб Україна гордо постала у цьому світі не лише конкурентом, але і гідним партнером – як держава освічених людей, як ІТ держава, як «житниця» нового рівня для світу – можливо тільки, коли репутація влади і репутація громадянського суспільства будуть заслуговувати одне одного і працювати на один результат – на Україну.
Юрій Макаров:
Дуже дякую, пані Наталю. Отже, обговорення, на жаль, вже відбудеться в кулуарах. На сьогодні поточний порядок денний вичерпано, але порядок денний групи «Першого грудня» зараз оголосить пан Іван Васюник.
Іван Васюник:
Моє завдання скромніше. Шановні члени ініціативної групи «Першого грудня», шановні учасники Національного круглого столу. У цьому скромнішому завданні представити проект плану подальших кроків ініціативи принаймні на наступний рік уже у своїх виступах допомогли мені колеги-доповідачі, ті, хто взяв участь в обговоренні. Я дозволю собі декілька тез для вироблення, можливо, спільного розуміння щодо темпів інтенсивності діяльності ініціативи, і ці питання постійно обговорюються на засіданнях ініціативної групи. Отже, безперечно, що за результатами сьогоднішнього засідання та й рік діяльності ініціативи підтвердили значний запит у суспільстві на розбудову неполітичного суб’єкта, який би виступав рушійною силою суспільних змін. За умови, коли ініціатива принципово відкидає політичну доцільність та економічну необхідність як єдині критерії при прийнятті рішень, дуже уважним треба бути… хоча мають право на висловлення різні підходи і критичні оцінки щодо ефективності і коефіцієнту корисної дії, щодо необхідності більш прагматично цілі ставити перед собою, хоча я не бачу тут ніякого конфлікту. Безперечно, що одним із таких критеріїв, який, мені здається, треба спільно прийняти за цим столом, є неможливість і шкідливість спроб вмонтувати місію, завдання а відповідно і напрямки діяльності чи послідовність, логіку кроків діяльності в якісь часові існуючі рамки, чи це політичного циклу… а давайте все зробимо, бо якщо не до цих виборів, то кінець світу… Безперечно, що так чи інакше громадянське суспільство і ця ініціатива, яка тільки зародилася, і це проголошено в ряді заяв, що апріорі влада в молодій країні має мінятися частіше, ніж у країнах зі стабільною демократією і довготривалими цінностями та традиціями. І всім зрозуміло, здається, що у 2015 році влада точно має змінитися. Але це не останній термін, це один з термінів, який би визначав, так би мовити, і результативність чи продуктивність діяльності ініціативи, бо ми апріорі повинні оптимістично думати про те, що влада, яка прийде, не буде така глуха до своїх громадян і до потреб змін. З іншого боку, ця громадянська ініціатива, яка здатна буде спродукувати такий продукт, порядок денний для країни на базі тих ціннісних імперативів, які закладені в Хартії, вона має і сформувати реальну спроможність бути мечем над цією владою. Знаємо всі прекрасно — хто з однієї сторони, хто з іншої, — фатальні помилки, які вже були пройдені, і упущені багато можливостей та шансів. Я вважаю, що це розуміння повинно бути спільно прийнято, і одним із наступних головних завдань щодо розвитку ініціативи, є, на наше переконання, створення умов для становлення в суспільстві достатнього числа самодостатніх і самостійних суб’єктів соціальної дії, об’єднання яких може бути результативним і ефективним для здійснення суспільних змін. У пропонованому плані напрямів та завдань діяльності на наступний період виділяються три таких напрями. Я наперед звертаюся до всіх учасників Національного круглого столу: цей план є відкритим, ми будемо очікувати і звернемося до всіх учасників для внесення пропозицій, він буде розглянутий і затверджений ініціативною групою. Перший напрям — утвердження якісно нових світоглядних засад суспільства, які оформлені у прийнятій Хартії. Безперечно, що найефективнішим способом реалізації цього завдання для такого роду ініціативи є продовження широкого інтелектуального діалогу у формі дискусійних клубів, семінарів, зустрічей із дотриманням високого інтелектуального і духовного рівня, зустрічей і продуктів, які є результатом цих зустрічей. не треба покладатися на швидкі і прості рішення чи на переписування, як хтось час від часу пропонує, вже багатьох існуючих програм. І в ідеалі, звичайно, — розширення цього діалогу, це було в ряді пропозицій, якщо би наша спроможність дозволила, ще цього року провести такий діалог і навести тісні зв’язки з рядом інтелектуальних кіл не тільки Росії, але і інших країн-сусідів, можливо, країн Східної та Центральної Європи, то проведення такого форуму у 2013 році, а може, на початку 2014 року, було важливою віхою на етапі розвитку ініціативи. Декілька слів щодо продуктів діяльності ініціативи. На даний час організаційний комітет із підготовки Національного круглого столу вбачає, що одним із основних напрямків і результатів діяльності ініціативи «Першого грудня» повинні стати національні доповіді як головний інструмент впливу на формування порядку денного суспільного розвитку. Тому і цим планом пропонується ряд етапів на основі узагальнення результатів теперішнього круглого столу сформувати національні експертні групи, визначити вимоги до структури технології підготовки національних доповідей і на наступний рік діяльності ініціативи на першому круглому столі затвердити такі вимоги і перелік перших доповідей з тим, щоби на другому національному круглому столі заслухати їх у широкому форматі. І нарешті, одним із завдань, я ще хотів наголосити, що мені здається, безперечно, що у план варто було б внести інтенсифікацію діяльності з рядом суспільних груп, зокрема мова йшла про вчителів, ділових людей, політиків навколо обговорення, а також імплементації основних положень Хартії. І нарешті, за попередній рік проведений ряд ініціативних круглих столів у ряді регіонів. Ми маємо досвід харківської групи, львівської групи, на черзі — проведення ще цього року круглих столів у Хмельницьку, Тернополі. Мені видається, що якраз настав час узагальнити і затвердити регламент і процедуру взаємодії. Лунає ряд пропозицій, починаючи від того, що пора створювати якусь ієрархічну структуру, а мені видається, що ці пропозиції зовсім не на часі. Дієві інститути громадянського суспільства можуть витворити доволі іншу і ефективнішу горизонтальну структуру співпраці. Ще раз дякую за увагу.
Юрій Макаров:
Дякую. Слово черговому головуючому ініціативної групи «Першого грудня» панові Євгену Сверстюку.
Євген Сверстюк:
Дякую усім тих, хто готував Національний круглий стіл, хто виступив сьогодні. Ми сьогодні побачили нові обличчя і почули цікаві голоси. Загалом складається враження, що в нас більші сили, ніж ми собі уявляли. І головне — більша готовність до дії і активність. Треба думати про різні форми занурення в суспільне життя у всіх верствах — це надзвичайно важливе завдання. Навіть не так важлива кількість телекамер, як важливе розумне прочитання Хартії і прочитання її через збільшувальне скло, щоби вона була цікавою, щоби вона актуалізувалася у свідомості різних верств нашого суспільства. Слово сказане і написане — то вже діло. Дай Боже, щоб то був початок великого діла. Дякую.
Юрій Макаров:
Дякуємо, панове.
