Вадим Скуратівський: Вулицю, на якій Лещенко купив квартиру, я обходжу десятою дорогою

 

phpthumb_generated_thumbnailjpg-1

Наша розмова – із інтелектуалом, людиною енциклопедичних знань, професором Київського національного університету імені Карпенка-Карого, академіком Національної академії мистецтв, доктором мистецтвознавства, істориком, публіцистом Вадимом Скуратівським. 

Вадиме Леонтійовичу, хочу почати нашу розмову із нещодавньої російської авіакатастрофи. Мені цікаве ваше ставлення до реакції українського суспільства на цю катастрофу. 

Ставлення забобонне. Ніколи не треба злорадіти будь-якій техногенній, ба навіть політичній чи інший катастрофі. Будеш злорадіти – ця катастрофа так чи інакше прийде до тебе. Звичайно, це трагедія. Але, звичайно, повинно бути абсолютне неприйняття політично-мілітарної присутності Росії на Близькому Сході. Тому що нічого доброго від цього не буде. Річ у тім, що, починаючи з перших повоєнних років, Росія (тоді у вигляді так званого Радянського Союзу) патронувала тим чи тим сюжетам на Близькому Сході. Не тому, що вона так любила Близький Схід, а тому що це була велика геополітична гра поміж двома тодішніми велетами – Америкою і Радянським Союзом. Вслід за тим уже закінчувалась Британська імперія і Радянський Союз хотів зробити недобре передусім цій самій Британській імперії. От так виникла держава Ізраїль. В принципі, це було утворення, похідне від радянської ініціативи, – поряд з ініціативою самого єврейства. Сталін думав, що він витворить народно-демократичний Ізраїль і, напевно, так воно і могло бути, але Ізраїль порятувало те, що він був доволі далеко від Радянського Союзу. Ну, а потім – єгипетська революція 1952 року і десятки інших арабських революцій. У всіх у них брав участь Радянський Союз. Іноді він допомагав арабам, іноді – навпаки, шкодив. І Росії треба уже залишити цей Близький Схід, але за інерцією вона залишається там… Ну і посилає цих хлопчиків, які в мундирчиках там співають і танцюють. І трапилось те, що трапилось. Але, бачите, війна по-іншому не існує…

Ви згадали Ізраїль. І, власне, я хотіла почути вашу точку зору на цю злощасну резолюцію ООН.

Я співчуваю – в обсязі всього ХХ століття – й Ізраїлю, і палестинцям… Як історик я пам’ятаю, з чого все починалось. Я цитую запис розмови двох персонажів, «батьків» так званого сіонізму. Отже утворення єврейської держави на Близькому Сході – це десь отак 1902 рік. Це той самий Макс Нордау (справжнє ім’я – Симха Меєр Зюдфельд, 1849, Пешт – 1923, Париж – лікар, політик, співзасновник Всесвітньої сіоністської організації, – ред.) розмовляє з Теодором Герцлем, (справжнє ім’я – Біньямін Зеєв, 1860, Пешт – 1904, Едлах, Австрія, похований в Єрусалимі – єврейський громадський і політичний діяч, засновник Всесвітньої сіоністської організації, основоположник ідеології політичного сіонізму, – ред.).  І раптом цей самий Герцль розгублено каже: «Послушайте, Нордау, оказывается, в Палестине есть арабы!» Той розгублено: «Да? А я об этом не знал!».

Пам’ятаєте, у творі під назвою «Золотой теленок» Корейко каже: «Надо было знать!».

Треба було знати! Річ у тім, що ті, хто затіяв грандіозний проект створення малого, але енергійного єврейського утворення на Близькому Сході, повинні були знати, що в арабському світі вже розпочався інтенсивний процес тамтешнього націоутворення. Це грандіозний процес, це тисячі і тисячі сюжетів… І в те осине гніздо увійти – означало брати на себе всю без винятку відповідальність.

А відповідальність – це припинення війни. Тому що вже кілька разів Близький Схід, починаючи з 1956 року, з націоналізації Єгиптом Суецького каналу, ставив весь світ на грань світової війни. Уже помиріться! Як вони мають помириться? Це справа двох рас, споріднених поміж собою. Тому що це двоюрідні брати. Що робити в цій ситуації ООН? Ви знаєте, іншого виходу, напевно, не було. ООН – принаймні риторично – мусила зупинити оцей самий процес утворення нових єврейських поселень на західному березі ріки Йордан.

Ви розумієте, що таке сучасний арабський світ від Марокко і до Адена на Аравійському півострові? Це величезна планета, з якою треба домовлятися. 

Ізраїль зараз настовбурчився проти всього світу, але він має знайти спільну мову з арабами! 

Ви ж, мабуть, бачили в телекартинці симпатичний ритуал: Україна для Саудівської Аравії готує 80 літаків, а потім вона ще й побудує там завод. Був добродій президент, ну і симпатичний саудівський принц, – не останній сановник тамтешнього королівства… І ніхто з журналістів не звернув увагу на те, що не було там прем’єр-міністра. Прем’єр-міністр Гройсман, якби там з’явився, реакція в саудівського принца була б… Розумієте, ну не можуть ці дві раси знайти поміж собою спільну мову. 

Є старовинна українська приказка: де б’ються двоє, третій не мішайся. Ні, третій має мішатися, але тут треба поводити себе особливим чином. А не так, як добродій Єльченко (Володимир Єльченко, постійний представник України при ООН, – ред.), який раптом сказав, що побудова нових ізраїльських поселень на західному березі і анексія Криму – це одне і те ж. Між нами кажучи, такі речі не можна говорити в ООН навіть за чаркою на якомусь суаре.

Нам говорять про те, що ну Ізраїль – союзник України, він проголосував за територіальну цілісність України. Але є й інші сюжети – складні, важкі, просто драматичні. Я дуже хотів, щоб ізраїльський парламент свого часу проголосував за визнання геноциду українського народу в 1932-33 роках. Парламент не проголосував… І я запитав одного офіційного ізраїльтянина: «Що у вас було в голові?». А він розвів руками і сказав: «Ну, у нас же зараз особливі стосунки з Росією»… Дуже складно все це. Словом, сучасна політика, чи то українська, чи то ізраїльська, чи то американська – це мінне поле і треба робити все для того, щоби воно не вибухнуло. 

Фото: Марія Шевченко

Як ви вважаєте, Нетаньяху зробив правильно, скасувавши візит Гройсмана в Ізраїль?

На місці Нетаньяху я закрив би очі на візит Гройсмана. Хай би цей візит був не дуже там ефективним, але він був ефектним. Два прем’єр-міністри поговорили би поміж собою. Не виключено, навіть, що вони якісь далекі родичі. Але Нетаньяху – російською мовою – «закусил удила». І це теж небезпечно.

Я пам’ятаю ад’ютанта Арафата, з яким я спілкувався на початку 80-х років. Він, між іншим, одружився з полтавчанкою. Так от, він мені простодушно розповідав, що таке мілітарний палестинський азарт. Йдеться про те, що треба якимось чином оцю температуру, яка вже там навіть на 39, на 40 градусів, довести до нормальної. І це, зрозуміло, має робити не тільки довколишній світ, це має робити і Ізраїль. 

Але бачите – людина є людина… Я пам’ятаю, як у 70-х роках зайшов до знайомих у Москві, та професорська сім’я від’їжджала до Ізраїлю. І дама, професорська жінка, говорить. «Ну ради Бога, в Израиле дешевая арабская прислуга!» Я тоді подумав: «Ну й ідіотка ж ти…»

Словом, я співчуваю ізраїльтянам і палестинцям. Але – домовляйтеся поміж собою! А якщо говорити відверто, мені видається, що, якби в 1945 році замість того, щоб Східну Пруссію розділяти між Радянським Союзом і Польщею, треба було віддати цей простір європейському єврейству. Тому що Європа тоді гидко вела себе по відношенню до євреїв. Поселили б там єврейських пасіонаріїв, вони б цукерочку з тих земель зробили. І тут ще одне. Частина єврейства – лишається при своєму містичному праві. Ми, мовляв, тут жили. Коли жили? 1900 років тому. Так, вони справді там жили. Через п’ять століть туди прийшли араби. І спробуй тепер розберися. Але ж один із єврейських прем’єр-міністрів сказав: там, де ізраїльські солдати, там Ізраїль. Розумієте?

Ну, це вже трохи схоже на Новоросію…

Але якщо різні, добрі і недобрі люди, відповідають за цю проблему в дипломатичних, військових та інших відомствах, то нехай вони всерйоз до цього ставляться, а не кидають фрази, як добродій Єльченко. До речі, я пам’ятаю, – його батенько був нормальний такий сталініст. Який одного разу шепнув моєму знайомому: «А у Сталина, все-таки, большие заслуги». Мій знайомий, – а це був майбутній дисидент Гелій Снєгирьов – жбурнув у нього чаркою і пішов з того дому, забувши пальто, а це був січень… 

Йдеться про те, що ми живемо в дуже складному світі, але на превеликий жаль, ми не готові діяти розумно в цьому самому світі.

Бачите, замість інтелектуала Обами американці обрали, – і це їхнє право, звичайно – екзотичного персонажа. У мене до нинішнього українського керівництва дуже багато претензій, але в порівнянні з попередниками вони ж Аристотелі, Платони і Фоми Аквінські… Себто Україна, хвала Богові, не йде в напрямку до нового Януковича.  

Гаразд, давайте говорити про Україну.

Давайте про Україну.

Я хочу нагадати заяву вашої групи «Першого грудня» озвучену у вересні 2014 року. Гаряча тоді була пора. І ви адресували свою заяву європейському співтовариству. Ви закликали його консолідуватися в своїх потугах аби ізолювати Путіна. Ви чітко артикулювали, що Путін – це загроза агресії не лише для України, а й для всього світу. Але у мене до вас наступне питання: чи не варто було б цю заяву адресувати нинішній українській владі? Тому що, мені здається, Україна не поводить себе як країна, яку захопив агресор. Вона продовжує з Росією торгівельно-економічні стосунки, у нас до Росії літають літаки і ходять поїзди, наш Президент веде бізнес у цій країні. Тобто Європа має чудовий привід сказати: хлопці-дівчата, та ви спочатку визначтеся – агресія у вас чи не агресія, а ми вже тоді будемо дивитися, що з вами робити…

8 грудня 2013 року я – від імені нашої ініціативної групи «Першого грудня» (об’єднання, створене у 20-ту річницю референдуму за незалежність України відомими інтелектуалами та громадськими діячами. В основу програмних документів закладена декларація, яка містить базові принципи для об’єднання українського народу, та Хартія Вільної Людини, – ред.) я виступав на недільному віче. Переді мною стояв мільйон людей! Я вийшов і раптом пригадав некрасовську поему про революціонера, який помирає в тюрмі, але йому все-рівно ввижається майбутня перемога:

«..Кричал он радостно: “Вперед!” —

И горд, и ясен, и доволен…

Ему мерещился народ

И звон московских колоколен;

Восторгом взор его сиял, —

На площади, среди народа…»

І я сказав: доки ви, мільйон, тут стоїте, світ від полюса до полюса убезпечений від планетарної агресії тієї імперії, яка закінчується, але наостанку може взяти ультра-реванш, що може скінчитись катастрофою.

Абсолютна більшість людей в нашій країні хочуть бути при європейських цінностях. А чи сама нинішня Європа хоче бути при своїх цінностях? Зрозуміло, що таке нинішня Україна з її дефектами, але і зрозуміло, що таке нинішня Європа.

Європа повинна йти назустріч Україні – це для неї геополітичний шанс. Вона цього не розуміє. Зрештою, вона навіть зраділа, коли Янукович сказав, що вони, все ж таки, не підуть на захід.

Розумієте, Європа тоді не зробила те, що їй належало зробить, і це скінчилося війною. 

От мені кажуть: здали Крим. А я б хотів запитати у тих самих персонажів: а чого ви чекали? Яким чином Україна в отій страшній ситуації могла залишитися в Криму? 

…Один радянський генерал десь в 80-х роках сказав письменникам, які приїхали з делегацією в Севастополь, стукнувши ногою в землю: «Внизу находится столько, сколько нужно для того, чтоб несколько раз уничтожить Америку». Я назавжди запам’ятав ці слова.

А здали Севастополь, перепрошую, ті персонажі, які не зважилися на початку 90-х років на радикальні жести.

Про це мені розповів сам Чорновіл. Він разом з українськими депутатами приїхав у Севастополь акурат у ті дні, коли Україна ставала незалежною. Що робити з флотом? І тамтешній, ще радянський, адмірал флоту їм сказав: «Давайте договоримся: флот украинский, я – министр обороны Украины». 

Не знаю, не виключено, що треба було піти назустріч. Вслід за тим – ті Харківські домовленості. За це треба було судити весь український уряд, всіх персонажів, які за це проголосували. А що робили тоді «протестанти» під парламентом? Ну, кинулися туди кілька сотень патріотів, не більше того. 

Ніхто не розумів, наскільки все це страшно.

Можна було б, звичайно, стріляти у Криму весною 14-го. Чим би це скінчилося? Це б скінчилося б третьою світовою війною. Але, зрозуміло, вслід за Кримом воно перейшло на Донбас і завдяки, звичайно, українським воякам, зараз ніби призупинилося. 

Але, насправді, ця євразійська гіперструктура рветься назустріч Придністров’ю. І в Молдові паніка! І коли там з’являться росіяни, ця гіперструктура буде «чесати» далі, в напрямку до Біскайської затоки (частина Атлантичного океану, розташована на північ від Іспанії  – ред.).

Україна зараз захищає весь світ!

Але ж тоді хай довколишній світ і їй допомагає А не обирає Трампа, який каже, що все одно буде дружить з Путіним, не обирає Марін Ле Пен (голова політичної партії Національний фронт, має ультраправі політичні переконання, відзначається антиукраїнськими висловлюваннями та діями, захоплюється політикою президента РФ – ред.), якій фінансово допомагає Путін.

Йдеться про те, що Україна постала в ролі, на яку мали бути покликані кілька Сполучених Штатів. І я не бачу в Україні якихось абсолютних кадрових варіантів для виконання цього самого завдання, тому що ну воно неймовірно, неймовірно важке. 

…У вересні 1939-го, коли німецькі війська розпочали вторгнення в Польщу, таким чином розпочавши Другу світову, польські прикордонники на Вестерплатте (півострів у Гданську – ред.) опиралися могутній армії Третього рейху десять днів. І варшавське радіо усі ці дні передавало: «Вестерплатте воює! Вестерплатте воює!»

Українські вояки на Донбасі – це сьогодні Вестерплатте Європи а, може, й усього світу

Мені прикро говорити, але, бачите, моя донька – вона українська патріотка, але вона вийшла заміж за московського казаха. Сердешний помер, Мар’яна там залишається, зараз вона українська громадянка. Я не хочу потрапить в якусь ситуацію, але я хочу сказати, що Росію може порятувати лише полковник Штауффенберг. Той самий, який намагався зупинити Гітлера бомбою (Клаус Філіпп Марія Шенк фон Штауффенберг, 1907 – 1944 — полковник Вермахту, граф. Ключовий учасник змови, відомої як операція «Валькірія», проти Адольфа Гітлера. Розстріляний у Берліні, – ред.). Іншого виходу я поки що не бачу.  

Виходить, ви знімаєте з української влади всю відповідальність?

Не чекайте від цих людей якихось чудес, не чекайте! Це звичайні люди, яких винесло туди, нагору. І, зрештою, так було завжди. Бачите, Наполеон взагалі казав, що йому не хочеться бути імператором, а хочеться нянчити свого маленького сина, римського короля… Чи Бісмарк, який сказав, що він втомився від влади. Так це ж були титани. А у нас до влади прийшли, ну, сказати б, завдяки демократії, – не зовсім титани… Я не знімаю з них відповідальності. Як не знімаю  відповідальності і з мас. Я хочу їм сказати: робіть все для того, щоб ті, кого ви обрали, працювали так як треба.  

Ви знаєте, у нас по понеділках виходять огляди про втрати протягом тижня в АТО. Так от я хочу сказати: ці наші «державники» мали право бути такими, як їхні попередники, за умови, якби в Україні щодня не убивали солдат-батодітних батьків.

Ви розумієте, ми родом із страшної історії. Київський воєвода Адам Кисіль (один з чотирьох православних сенаторів Речі Посполитої, попередник Статіслава Потоцького – ред.) середини 17 ст., пише листа своєму польському приятелеві: «Що робиться у світі! Ми переживаємо за смерть одного простолюдина. Та раніше одне шляхетське життя коштувало більше, аніж тисяча того простолюду»

А коли генерал Ейзенхауер на якомусь банкеті запитав маршала Жукова: «Як ви розміновували мінні поля?» А Жуков каже: «Отак і розміновував. Пускав туди піхоту»

А прокляття американських ветеранів? Про В’єтнам я вже не говорю. Про тих ветеранів, які повертаються сьогодні з Афганістану і з Іраку… Розумієте, це проблема, яка у межах сучасної цивілізації не вирішувана. Треба вийти за цю проблему. Як же нам вийти? Я, чесно кажучи, не знаю…

…Я, як міг, під час Майдану допомагав Правому сектору. Ну тому, що там був мій племінник. Племінник уже отримав три поранення в АТО. І я переконався в тому, що війна іншою не буває. Тут треба лише подякувати Господу Богу, що лише кілька життів ми втрачаємо щодня, хоча і це страшна арифметика…

А що робити з цими самими українськими громадянами на території цих фантомних «ДНР» і «ЛНР». Хоронять закінченого бандита, а пів-Донецька виходить на його похорони… Ми живемо в ненормальному світі. Давайте шукати рецепту для виходу за межі цієї ненормальності. Поки що я не бачу цього самого виходу. Тримається Україна сяк-так – і добре, що вона тримається. А далі – чесно кажучи, не знаю…

Міняти владу? А де взяти інших людей? Коли я чую як Опозиційний блок говорить про те, що треба зупинити війну, я бачу на їх обличчях велику дурість упереміж з великою підлістю. Ми потрапили в пастку історії. І треба з неї виходити, і виходити – в тому числі – шляхом оцієї війни.  

Але ж, принаймні, визнати агресію ми можемо?

Ради Бога. Навіть моя двірничиха знає, що це – агресія. І, зрештою, весь світ знає, що це – агресія. Але, бачите, італійський прем’єр-міністр «попереднього розливу» подумав: поза всяким сумнівом, це агресія, але що робити з лобістами італійського взуття, найкращого взуття в світі? Вони ж втратять колосальний ринок, якщо оголосити радикальні санкції проти Росії. Тобто, ми одразу наштовхуємося на мільйони оцих самих егоїзмів. 

Окрім того, нещодавно половина опитуваних українців сказали, що ставляться до Росії як до братерського народу. Що вони мають на увазі я, чесно кажучи, не знаю.

І якісь кадрові переміни, я вважаю, нічого не вирішать. Більше того – вони скінчаться тим, що якого-небудь ідіота, я перепрошую, з Опозиційного блоку оберуть віце-президентом чи прем’єр-міністром. І тоді ми матимемо…  

Все ж таки, чи не здається вам, що після Майдану наше суспільство заслуговувало на владу якісно іншого рівня.  

Заслуговувало, це поза всяким сумнівом.

Але наше суспільство мало ще на початку 90-х, тим більше в 2004-2005 роках зрозуміти, що на нас насувається зі Сходу. Не зрозуміли.

І підсміювалися над Януковичем. Тут підсміювалися, а там, на Сході: «Ну бандит, но он же наш, макеевский бандит!».  І розплатилися за все це…

Бачите, якби не Янукович, то очевидно, починаючи з позаминулого десятиріччя, українська історія розгорталася б трохи повільніше, не так спазматично. 

Ми частинно в цьому самі винні. Нам видавалося, що це люди нерозумні і вони, зрештою, нічого не досягнуть. Але саме тому, що вони такі, вони туди прийшли, до влади, і там «натворили». 

Ну, але ж ви знаєте, що на другому місці була Юля Тимошенко і ви думаєте – щось змінилося б, якби Тимошенко стала президентом?..

Я вам скажу одверто, я до Юлії Володимирівни ставлюся добре, але… Десь у 2004 році в російськомовній газеті я надрукував доволі велике інтерв’ю, де я сказав: «Я, конечно, уважаю Юлию Владимировну, но я бы на ней не женился» (сміється). Оце все, що я хочу сказати. Бачите, це дуже талановита людина, яка разом із тим аж надто зосереджена на собі. Я один раз із нею зустрічався. На радіо «Свобода» попросили мене взяти у неї інтерв’ю. Це було буквально через кілька годин після того, як вона вийшла з тюрми – на початку того десятиріччя. І я на останні гроші купив їй величезний букет троянди. Ну, вона розцвіла. Я завжди кажу, що півтори години я провів наодинці з Юлею Володимирівною. В радіорубці (сміється). Я скажу одверто: я ніколи не бачив носія такої волі. Я її ворогам не заздрю. Але йдеться про те, що ця воля має бути направлена на інтереси народу. Романтично звучить, але саме так має бути…

Ви кажете, що Тимошенко занадто зосереджена на собі, а не на інтересах держави. А ви можете назвати бодай одного українського політика, який зосереджений у першу чергу на інтересах держави, а потім вже – на своїх власних інтересах?

…Я певний час лояльно ставився до добродія Ляшка. Ну тому що він мій земляк, я теж «чернігівський» і все таке… А тоді дивлюся якусь телекартинку: дзвонять журналісти у ворота десь у Конча-Заспі. І з воріт цього палацу виходить захисник «униженных і оскорбленных» Ляшко. Все, мені цього достатньо… Я по тій вулиці, на якій квартира добродія Лещенка, ну ніяк не можу примусити себе ходить…

Ну треба знать якусь межу. В якісь хвилини треба вміти зупиниться. Поки що ці добродії не зупиняються…

Але я не бачу їм заміни. Більше того – я боюся, що якщо й далі буде продовжуватися така електоральна атмосфера в країні, то ми отримаємо «нагорі» персонажів типу Мураєва. Хоча все ж дуже просто: якщо людина замазана з «регіоналами», не пускайте її на вибори в жодному разі, все! Це зіпсоване покоління, зіпсована генерація, вона вже не має права на існування. Це персонажі, які в 2004 році облаштували, перепрошую, ПіСУАР (спроба утворити Південно-Східну Українську Автономну Республіку з південних і східних областей України у відповідь на Помаранчеву революцію, – ред.). Всі ті, хто сидів у тому самому залі в Сєвєродонецьку і аплодував, – повинні назавжди опинитися поза політикою. Займайтеся своїм бізнесом. Але до політики зась! Треба було те саме зробити й з тими, хто проголосував за Харківські угоди.

Хто це мав зробити?

Цей самий мільйон людей, який вийшов у грудні 2013-го році.

Ну тобто ви говорите про те, що всі українські політики – це холуї або Кремля, або власного гаманця?

Можливо, якби Чорновіл став президентом, – це був би шанс, хоч якийсь… Але добродій Кравчук… Я пригадую на Чернігівщині приїхав він в один колгосп. Голова колгоспу зустрічає його під аркою, увитою національними, синіми і жовтими, кольорами. Ну ти ж скажи, що все, колгоспи мають скінчитись, аграрна країна має йти якимось іншим шляхом. А він поцілував цей хлібець і пішов у гості до голови колгоспу. Треба справді шукати нове покоління.

Та ось же Лещенко, біля якого ви навіть сидіти не хочете – це ж і є нове покоління.

Тоді не голосуйте за Лещенка! Він зараз не злазить з телеканалів. Робіть все для того, аби його не було… Хай купує собі нову квартиру, нехай ще кільканадцять собі таких квартир купить.

Але вже не пускайте лещенків у політику.

Бачите, йдеться про те, що має бути вікова революція в політиці. Все від 25 до 35 років. І іншого виходу немає. Звичайно, серед цих будуть і лещенки, і мураєви, і інша, сказати б, компанія. Але тоді вони вже будуть на видноті. Ну що це за політик – той самий Вілкул? Який: «Вот, я поеду встречать Новый год в Днепропетровск, он был и остается для меня Днепропетровском». Це говорить буржуа, капіталіст, падлюка, який безперестанку акумулює гроші.

Та Петровський таких, як Вілкул, на початку 20-х розстрілював!

Шо ж ти чіпляєшся за цей самий Дніпропетровськ? Значить, ти не знаєш, що тоді було, значить, тобі не можна займатись політикою. Піди у вечірній університет, а потім уже, може, підеш у політику. Ну дурість неймовірна! А він же був віце-прем’єр-міністром….  

Знаєте, коли виникла Bundesrepubliк у 1949 році, то вона дуже соромилася тих персонажів, які були замазані в політиці Третього рейху. І вони почали з’являтися в політиці лише років через двадцять п’ять, коли ідеї Рейху вже були не актуальні. Є десятки способів сказати Єфремову – іди працюй завгоспом, але не лізь в політику. Ось ніби болючий жест – раптом Московський проспект перетворився в проспект Бандери. Але саме так треба діяти. 

Ось вулиця поруч – тепер вулиця Євгена Сверстюка, а раніше була Марини Раскової. Раптом бачу: стоїть мітинг, якісь дідусі і бабусі прийшли, протестують проти Сверстюка: «Мы не знаем, кто он такой!» Ніби вони знають, хто така Марина Раскова! Але справа не в тім. Справа в тім, що на тому мітингу повинен був з’явитися поліцай, який би сказав: дідусі і бабусі, ідіть додому. В таких випадках треба чинити абсолютно радикально.

Хто має так чинити?

Ми з вами. От так, як цим займалася Україна в 2004, і в 2013, але більш радикально.

Іще більш радикально? Здається, останній Майдан був і так достатньо радикальним…

Але цей самий Майдан розійшовся, маючи надію, що десь «нагорі» щось мудре «витворять».

І Майдан повинен був, як казали колись пролетарі, на тачці вивести персонажів на кшталт Рабіновіча. Аби сьогодні не бачити біля Національного банку Рабіновича, який дуже активно захищає права вкладників, Того Рабіновича, який уже в 90-х мав власного літака. До нього мали підійти молоді люди і сказати: дорогий Вадиме, щоб ми тебе більше не бачили тут; іди сідай на свій літак і більше сюди не лізь.

Безперестанку на горизонті українського політикуму з’являються персонажі, яких поштиво на телебаченні питають: чому ви ненавидите Україну. А вони так само коректно відповідають: а за що її любити? Ось цих людей не треба пускати в політику.

Але я вам скажу одверто, річ у тім, що ми – країна, в якій етнос тільки перетворюється на націю. Розумієте? У Болгарії був поет Христо Ботев (національний герой Болгаріїгромадський діячпоет і публіцист, – ред.) він загинув в бою з оттоманами 12 червня 1876 року. І кожного року, 12 червня о 12 годині, в Болгарії все раптом зупиняється. І кожний болгарин на кілька секунд припадає на одне коліно, згадуючи Христо Ботева. Нема у нас поки таких українців, розумієте? 

Це робота. Довга і складна історична робота. І вже ті покоління, які прокинуться на вулиці а чи Сверстюка, а чи Шептицького, – вони вже будуть трохи іншими…

Наостанок хочу нагадати вашу постмайданну цитату: «Ми маємо припинити нескінченне українофобство, яке заполонило і медіа, і весь політичний простір». Щось змінилося, на ваш погляд, за цей час? 

Щось та змінилося. Бачите, 24 серпня дивлюся я «Інтер», а там на свято української незалежності показують фільм «Пес Барбос и необычний кросс». Ну, вслід за тим «Інтер» отримав те, що отримав. І він уже не веде себе так по-хамському. 

Але зрозуміло, це дуже повільний процес. Треба просто згадати одну старовинну російську пісеньку:

Не для меня придет весна,
Не для меня песнь разольется,
И сердце радостно забьется
В восторге чувств не для меня. 

Для вас, може, так, а для мене – вже ні. Я вже зрозумів, що позитивного сюжету за мого життя не трапиться. Я став свідком краху попереднього режиму, і тоді мені здавалося, що всі проблеми вже вирішені. Як я помилявся… 

Світ – це нескінченний процес. А ми – функціонери цього процесу. І ми маємо працювати в ньому на Господа Бога, а не на його опонента. Оце все, що я хотів вам сказати…

Бесіду вела, Галина Плачинда, видання МИР

Джерело: iamir.info

Опубліковано у Новини. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.