Казка від Президента. Чому ідея про референдум у певному сенсі є рятівною

Володимир Панченко

Богдан Хмельницький думав, що Переяславська угода є військово-політичним союзом, який захистить Козацьку державу від зазіхань сусідів..

Леонід Кучма думав, що Будапештський меморандум принесе Україні гарантії територіальної цілісності й безпеки.

Петро Порошенко думає, що «мінські угоди» — це шлях до миру й соборності держави.

Наші ілюзії й наша довірливість так часто оберталися тяжкими поразками, що варто б уже схаменутися. Ми вважали себе «хитрими», але хитрішими чомусь виявлялися інші.

Ми і зараз намагаємося хитрувати. Звісно, зі змінами до Конституції і «мінськими угодами». Ви ж подивіться: конструкція, запропонована Президентом і Головою Верховної Ради, нагадує казку про Кощія Безсмертного.

КАРТИНА ЮРІЯ КОВАЛЯ. БЕЗ НАЗВИ / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ  РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У новій версії Конституції є п.18 Перехідних положень, який передбачає, що «особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом».

А в цьому «окремому законі» є статті 2-9, норми яких увібрали в себе те, що прописано в «мінських угодах» (амністія сепаратистам, «народна міліція», «мовне самовизначення», що робить непотрібною державну мову навіть у державних органах, прокурори й судді, яких неможливо призначити без відома «мєстних» і таке інше.).

А водночас — в «окремому законі» є «прикінцеві положення», якими горезвісні статті 2—9 «заморожуються» до того часу, поки в «окремих районах» пройдуть вибори…

Усе тримається на тонких ниточках, на «хитрощах», на жахливо (навіть з погляду юридичної техніки) виписаному Законі «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Як, наприклад, розуміти норму щодо  «недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання осіб — учасників подій на території Донецької, Луганської областей»? «Учасники подій» — це хто?! Сепаратисти чи їхні жертви?

Ах, буде ще один закон, обіцяють нам, який і роз»яснить, хто є хто…

І ще нас переконують, що «окремий закон» діятиме тільки три роки.

Цілковитий самообман. Тим паче, що свою лиху справу з далекосяжними наслідками «окремий закон» уже зробить, а п. 18 Перехідних положень у Конституції залишатиметься у силі…

Висновок такий: прийняття п.18 Перехідних положень Конституції України відкриває шлях до легалізації «ЛНР» і «ДНР» і федералізації України. І в цьому потрібно чесно зізнатися самим собі.

Ми матимемо «державу в державі», керуватиме якою Росія. А утримуватиме цю «державу в державі», звісно ж, Україна.

Власне, увесь цей сценарій — російський. Президент Порошенко дуже дратується, коли йому кажуть, що зміни до Конституції (в тій частині, що стосується Донбасу) він намагається протягти під зовнішнім тиском, — але ж це правда! Тисне країна-агресор (!). Тиснуть США і Європа. І ми, наче кролик, повземо у пащу удава.

Тому що загнали себе в пастку «мінськими угодами», в яких, нагадаю, є наша згода на те, що контроль за кордоном передається Україні лише  після виборів в «окремих районах».

Як тепер з цього всього викрутитися?

Пункт 18 ухвалювати украй небезпечно. Не приймати нам не дозволять. Залишається одне — тягти час. А він працює на нас. Власне, на Банковій уже нарешті збагнули це. Проте як довго нам вдасться тягти час? Можливо, і справді ідея референдуму в цьому сенсі є рятівною? Володимир Гройсман каже, що для проведення референдуму немає причин: мовляв, у проекті змін до Конституції не йдеться про «особливий статус» Донбасу…

Гройсман просто грається у слова. Нехай би ще краще раз прочитав статті 2-9 «окремого закону»: хіба в них не закладено «особливий статус»? І хіба так важливо, якими саме словами його замасковано?

На референдум, зрештою, можна винести лукавий п.18: «Чи згодні ви, щоб  місцеве самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей здійснювалося на підставі окремого закону?». Себто, не так, як в решті областей.

Цього достатньо, щоб громадяни України все зрозуміли і зробили свій стратегічний вибір. Адже їм (нам!) не до «хитрощів». Ідеться ж бо про наше майбутнє. І чинник взаємної довіри суспільства та влади в такій ситуації є особливо важливим. А поки що такої довіри бракує, і навіть дуже. Тим ризикованішим є силове «протягування» змін до Конституції. Чи, може, ми хочемо внутріполітичної кризи?

Ну, а щодо судової реформи і децентралізації (які також передбачені змінами до Конституції) особливих заперечень не маю.

Утім, деякі норми все ж викликають здивування і навіть тривогу. Передусім — повноваження префектів, які, виявляється, мають не наглядати за дотриманням Конституції і законів на місцях (чи щось там координувати), а  «здійснювати виконавчу владу»! Це називається — приїхали: чи не закладаємо ми таким чином дуалізм у систему місцевої влади, чи не провокуємо конфлікт між начальником обраним і начальником призначеним?

І чи не призведе така «децентралізація» до ще більшої централізації?

Гадаю, що призведе.

…Господи, невже «гібридна свідомість» опанувала вже й нашими владними чинниками?

Джерело: газета «День» 

Опубліковано у Новини. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.