Іван Дзюба: “Першою жертвою війни стає правда”

http://photo.unian.netГерой України й академік, учасник ініціативи Першого грудня – про санкції проти Росії, дипломатичну мовчанку ОБСЄ та уроки історії. Він не любить давати інтерв’ю. І якщо робить це, то доcить рідко. Та все ж мені вдалося вмовити Івана Дзюбу. 83-річний Герой України, дисидент, академік, екс-міністр культури (у нього багато звань та регалій) поділився з “Експресом” своїми думками щодо останніх подій…

— Іване Михайловичу, більшість українців починає день зі знайомства з новинами – по телебаченню, радіо чи інтернету. Хоча дехто (таких, звичайно, меншість) свідомо дозує той бурхливий інформаційний потік… Ви серед перших чи других?

– Серед перших. Новини “ловив” багато разів на день, у надії почути щось обнадійливе. Але останнім часом обмежуюся ранковими й вечірніми новинами – через їх одноманітність і неконкретність, за якими вгадується часом і неправдивість. Коли чуєш нескінченне та стандартне: “ситуація складна (напружена), але контрольована”, то вже відчуваєш, що скоро буде біда (Іловайськ, Дебальцеве, Донецький аеропорт, 31-й блокпост, місто Щастя і т.д.). Бо скільки ж можуть стояти ті хлопці під “градами” й “ураганами”? А їх, замість виручати, величають кіборгами – металеві, все стерплять. Мабуть, їхні матері й дружини бачать у них не кіборгів, а синів і чоловіків та наречених. Багато запитань викликають і нескінченні повідомлення про обстріли житлових кварталів різних міст та, відповідно, жертви серед мирного населення. На мій погляд, інформація про такі злочини мала б іти від спостережної місії ОБСЄ – там же кілька сот “спостерігачів”! І не з самими ж біноклями вони туди приїхали! Але таке враження, що набрали дипломатичної води в дипломатичні роти й мовчать. Де їхні звіти, де періодична інформація для міжнародних організацій? Ніби бояться сказати правду, бо вона може виявитися неполіткоректною. Ось визнали зовсім очевидне: Маріуполь обстріляно зі сходу, з боку бойовиків, – і Росія невдоволена таким висновком…

Знаєте, підтверджується давня істина: першою жертвою війни стає правда.

– Щодня нам повідомляють про нові й нові жертви. Щодня у наших містах та селах хоронять бійців… Вам не здається, що це схоже на певне жертвоприношення, яке платить Україна? І чи не можна було його уникнути, ставить собі питання багато хто.

– Усяку пожежу гасити легше на початку, а коли розгориться – уже важко або й неможливо. А ще краще – запобігти їй. У цьому мудрість державців. Сьогодні судити про це легко. А тоді, пригадаймо, в Україні не було цілком легітимної влади, були в.о., на Донеччині ж була тверда влада – у руках регіоналів, міліція і СБУ прямо або потай підтримували заколотників. Більшість населення також була на їхньому боці… Звичайно, на Донеччині було і є багато українських патріотів, але вони становили меншість й опинилися в непевному становищі через ворожість місцевої влади та нерішучість київської. Суперечки про те, чи це війна Росії з Україною, чи громадянська війна на Донеччині, здаються мені схоластичними. Згадаймо історію. Майже сто літ тому агресія більшовицької Росії проти Української Народної Республіки інспірувала виступ пробільшовицьких сил у самій Україні. Одного не було б без другого. Так і тепер. Імперський сказ Путіна зупинився б на кордоні з Україною, якби він не розраховував на підтримку певних політичних сил – п’ятих та інших “колон”, на які багата українська історія, – та значної частини населення Донеччини.

– Дехто з українців каже: “Я не розчарувався у Путіні (від нього нічого доброго чекати не можна було), а розчарувався в російському народові – пасивному, сліпому…” Чи варто тут усе списувати на “зазомбованість”?

– Зараз тільки дуже ледачий не вправляється на тему рабського духу й сліпоти російського народу. Нібито й не заперечиш, мимоволі щось таке проривається. Але відокремлюймо проминуще від сталого. А стале в тому, що яким би не був чи не здавався нам російський народ лихим чи добрим, нам жити з ним поряд, як і йому з нами (виходимо з того, що Росія нас не проковтне). Отже, доведеться їм адаптуватися до нас, а нам до них, – попри взаємні антипатії чи симпатії та численні історичні порахунки. Хтось запропонує інший варіант?

І друге. Пригадаймо, що говорилося і писалося про німецький народ під час Першої світової війни й особливо у роки Другої? Деякі узагальнення тодішньої полемістики про німецьку націю тепер сприймалися б як маячня. Бо маємо й інше знання про неї. Тож скінчиться нинішня війна путінської Росії з Україною, і ми згадаємо й інше обличчя Росії. Хоч годилося б і тепер про нього не забувати. Не говорімо про росіян сьогодні того, за що завтра може бути соромно. Хай буде соромно їм.

– ЄС продовжив до осені дію санкцій проти Росії. Чи в такий спосіб, на вашу думку, можна буде привести до тями Путіна?

– Хто це може знати? Він зараз робить ставку на гонку озброєнь, шантажує Захід. Колись це погубило брежнєвський режим. Але Путін має величезний досвід кагебістського аналітика й провокатора, у нього в запасі можуть бути несподівані запасні ходи. Крім того, у нього є велика перевага перед Заходом: там ніколи не буде одностайності, там завжди є місце для проросійських симпатиків і куплеників. А в Росії… Пригадуєте Лермонтова: “…И вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ”… І є ще особливий російський патріотизм: що важче, “тем теснее русский народ сплачивается вокруг своего вождя”. Тож зовнішній “тиск” може мати й зворотні наслідки. Хоча, з іншого боку, російське суспільство нині не таке політично патріархальне, як колись, та й економіка має свою логіку, так що тривала дія санкцій може мати вплив.

Джерело Експрес

Додано 18.02.2015

Опубліковано у Новини. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.