Радикальна енергія суспільства може поновитися

Вадим СкуратівськийРозмова з Вадимом Скуратівським, істориком, публіцистом, літературознавцем, учасником Ініціативної групи «Першого грудня», про Майдан, високу температуру, Троцього та Поплавського

Вадим Скуратівський — унікальний українець, якого неможливо описати переліком посад чи нагород. Він має настільки широку сферу інтересів, що говорити з ним можна майже про все, при цьому він зберігає безпосередність і відкритість зі співрозмовником. Найскладніше в друкованій розмові описати, наскільки емоційно й швидко говорить Вадим Леонтійович, він блискавично реагує на запитання і перервати його неможливо.

У 72 роки він не збавляє динамічного темпу, не забуваючи часто й влучно жартувати: «Передзвоніть мені на домашній, бо мій мобільний такий самий немічний, як і я, і от-от розрядиться», — говорив Вадим Скуратівський, коли ми телефонували.

— Вадиме Леонтійовичу, у червні 2013 року, коли почалися перші заворушення в Туреччині, Ви сказали, що невдовзі революція добереться й до нас. Ви могли тоді припустити, що нас чекатимуть аж настільки великі зміни?

— Одверто кажучи, чогось схожого я й чекав, але думав, що ця подієвість буде менш екстремістською. Мені видавалося, що це буде повтором  Майдану 2004 року. Виявилося, що помилився… Зрештою, Майдан схопився за коктейлі Молотова і за інші засоби проти деспотизму, напевно, тому, що іншого виходу не було. Отже, ми опинилися у світі ще складнішому, ніж він був 2004 року.

— Протягом року українці демонстрували високий рівень патріотизму, який зараз стрімко падає. Якими можуть бути наслідки такого охолодження?

Майдан схопився за коктейлі Молотова і за інші засоби проти деспотизму напевно тому, що іншого виходу не було

— Зрозуміло, висока температура не може триматися у людському організмі безперестанку. Рано чи пізно вона має бути більш поміркованою, просто не може хтось бути постійно пасіонарієм. Річ у тім, що пані Ентропія все робить для того,  щоб людина трохи втомилася. Відповідно, Україна трохи втомилася від своєї неймовірної напруги минулого й цього року. Це — природний процес.

Я думаю, що втома теж закінчиться. Цього разу вже не буду прогнозувати майбутнього, як торік. Бо радикальна енергія суспільства може знову поновитися, умовно кажучи поведінка 40 депутатів у парламенті нового скликання, які вийшли  по шию і вище з грязюки режиму Януковича, має бути вже зовсім іншою. Якщо вони спробують повторити свою поведінку, якщо будь-яка пані дублюватиме Ганну Герман, то я не відповідаю за цілісність цих добродіїв.

— Ви є одним із учасників Ініціативної групи «Першого грудня», і зі сцени під час відзначення річниці Майдану від імені інституції сказали, що коли ми закриваємо двері перед дияволом, то він лізе через вікна…

— Я мав на увазі те, що Майдан призупинив тотальну анексію Украї­ни Росією, а до цього йшлося. Ми цим самим показали дияволу історії на двері. Він йде до нас тепер через донбаське та кримське вікно.

Ми з ініціативою «Першого грудня» за допомогою відповідних звернень висловлюємо свою думку про ситуацію в державі. Щоправда, річ не лише у звертаннях, а в конкретних ділах. Наші інституційні можливості обмежені. Тепер країна має працювати у напрямі реформ і завершення АТО. Цим мають займатися усі: від президента до нас з вами.

— В Українській хартії вільної людини є цікавий пункт «Не насміхатися із рідного», чому це так важливо, на Вашу думку?

— Тут ідеться про граничну коректність усіх нас. Я не люблю, коли національні демократи починають атакувати своїх противників так, як, до прикладу, в попередньому скликанні. Ми маємо припинити нескінченне українофобство, яке заполонило й медіа, й увесь політичний простір. Це коли «добродій»-політолог каже, що доб­ре, коли в парламент не увійшла фашистська партія, але наші радикальні партії подібні до тих, які існують у Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині. Щоправда, ніхто з нащадків Армії крайової  не зважиться назвати їх неофашистами, а у нас це можливо!

Оцей підлий стиль наших полемістів, які дозволяють так ображати один одного, насправді ображає всю Україну. Коли я читаю розмірковування персонажів, які недобре писали про Шевченка й Марка Вовчка, то замислююся. Я вважаю, що слід поважати національну культуру.

— Така поведінка є наслідком постколоніальної свідомості?

— Сотні років залежності від чужинецьких державних структур, від ідеологічних сюжетів, має свої наслідки, від яких треба звільнятися. Коли чоловік запитує: «Какое отношение Одесса имеет к Украине?», то мені його шкода. Сучасна історія мала б нагадати цьому добродію, хто власне будував Одесу. Хто був мулярем, вантажником? Українське селянство, яке тоді втікало на південь. Зрозуміло, що воно там урбаністично майже не оформилося, бо просто не могло. Хто завойовував той простір, на якому локалізується Південна Україна? Зрозуміло, що український рекрут. Якось один одесит, екс-мер, побував на кладовищі солдатів часів Севастопольської оборони, він звернував увагу, що всі прізвища українські. Це — світ, за який Україна заплатила власною кров’ю! Сотні тисяч наших полягли за Південь. Якщо пригадати російсько-турецьку війну 30-х років, яку нині забули, то хто були основні бійці? Українці!

Треба, щоб ми зараз добре знали свою історію, творили цю територію, свій геополітичний простір і нарешті стали повними господарями цієї території. Поки що в нас це не дуже виходить. Ми повинні зараз пригадати, як напучили на «добрий» розум Донбас.

Той самий Донбас, де 1961 року в їдальні двоє вчителів української мови, Василь Стус і його товариш, розмовляли українською. Підійшли п’яні пролетарі й сказали: «Ах вы, бандеровцы!» і люто побили Стуса. Після цього почалася стрімка еволюція майбутнього видатного поета, він написав листа Малишкові, де описав, як його образив червоний фашист.  Отож тепер ми маємо, звільнившись від коричневих фашистів, звільнитися від червоних фашистів, які нас атакують зі Сходу.

У нас досі дуже багато реліктів минулого, але це не означає, що ми не повинні шанувати велику російську літературу, яка є частиною світової літератури. Пригадуєте, як заповідав Пушкін: «Независимой державой, Украине быть пора».

— З іншого боку, слід пам’ятати й про тих, хто мав українофобські твори…

— Тут теж повинен бути розумний підхід. До прикладу, Троцький, який писав різні речі про Україну. Коли йому було 15 років він прочитав байки Леоніда Глібова й написав збірник байок українською мовою. Отже, Троцький був колись українським письменником (Сміється. — «Газета»).

Крім того, десь 1939-го, незадовго до своєї загибелі, він сказав, якщо Україна піде лівим шляхом, то вона має право відділитися від сталінської імперії.

Як сказав покійний Микола Лукаш:

«Між Вітчизною 
і Всесвітом
Є хороший гастроном:
Горілки завжди 
чудесні там,
Трохи гірше із вином.
А якби не штучки 
Троцького,
То була б ще й ковбаса…
Ах ты, удаль идиотская!
Ах ты, девичья краса!».

Коли я говорю про велику російську культуру, то маю на увазі й Пушкіна, й Толстого, всі вони були по-своєму українофілами.

— Поговорімо про сучасну українську культуру, зокрема про культурні заходи, організатори якихй досі вагаються: проводити чи ні, зважаючи на ситуацію в країні?

— Звісно, слід далі жити із серйозними і розважальними фестивалями. Слід маніфестувати те, що породила українська книга, зараз чудово розвивається пластичне мистецтво, переклади творів українською мовою.

Я не проти розважальних речей, але має бути розумна пропорція. Моє особисте бажання: менше кітчу й дурості. Не можна було показувати по телевізору нам Поп­лавського… Шлемкевич мав рацію, коли писав «Загублену українську людину».

Взагалі я відчуваю, що багато сил було витрачено не на те, ми — з дуже складного світу, але зараз найкращий час, щоб це виправити.

Розмовляла Мар’яна Вербовська, “Львівська газета”

Опубліковано у Публікації. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.