Слово прощання з другом

Такі гіркі звістки приходять завжди несподівано. Я знав Євгена Сверстюка більш ніж півстоліття, і мені важко уявити Україну без нього, хоч ми й кажемо, що такі люди не полишають її, а вона їх.

Зараз увійшла в щоденний вжиток формула «Революція Гідності». Не знати, чи всі гідно пройшли крізь її горнило. Але хочу нагадати, що Євген Сверстюк був Людиною Гідності до всіх революцій, під час революцій і після них. Він був Людиною Гідності й Честі — у великому й малому, бо гідність і честь не мають кількісних вимірів.

Старші покоління знають про його минуле шістдесятника, дисидента й правозахисника, хоч не всі й не все знають. Молодші покоління мали можливість бачити його принципову громадянську позицію і чути його проникливі думки про болючі проблеми сучасної України.

Менше коло людей знає його як блискучого літератора, філософа-есеїста, автора книжки «Блудні сини України» про трагічні роздоріжжя українських талантів; розвідок про І.Котляревського, М.Зерова, В.Симоненка, яскравої публіцистичної статті про «Собор» Олеся Гончара — та грунтовних досліджень про Тараса Шевченка й Миколу Гоголя, в яких есеїстична вишуканість поєднується з неординарністю змісту, з глибоким особистим переживанням долі й творчості наших геніїв.

Ще менше знана й оцінена його подвижницька праця організатора й редактора газети «Наша віра», яка стала не вузькоконфесійним, а доброякісним загальнокультурним виданням, — відповідно до образу самого редактора, для кого християнська віра — справа і особистої долі, і долі та культури рідного народу.

Також треба сказати, що унікальна особистість Євгена Сверстюка може бути ще одним прикладом талановитості і творчих сил українського народу. Сільський хлопець за несприятливих обставин, пройшовши щаблі освіти й наполегливої самоосвіти, піднявся до рівня високого інтелектуала, з яким спілкувалися знані інтелектуали з інших країн, і став еталоном моральності в очах багатьох людей.

Моральна міра Євгена Сверстюка йде насамперед від його душевного складу — того, що елліни називали етосом особистості. В нього лягли і незримі заповіти народної моралі, всотані в дитинстві з родинного й ширшого сільського грунту, і напружені струмені з інтелектуальних джерел (національна і світова класика, філософія), — а згодом внутрішній потяг до абсолюту в горнилі жорстоких випробувань долі остаточно викристалізувався в чітко окреслену релігійну свідомість, точніше — у християнську віру, в євангельське кредо.

Етичний максималізм став не просто точкою опертя чи духовною територією Євгена Сверстюка, в якій і з якої він діяв, — він став його долею. Сьогодні всякий максималізм, особливо ж етичний, не так принаджує, як дратує багатьох людей, втомлених десятиліттями різного роду сторонніх причіпок до них та нав’язування їм різних невластивих їм цілей, не кажучи вже про тих, хто визволення від зовнішніх принук зрозумів лише як претекст до «скасування» будь-якої внутрішньої дисципліни. До того ж максималізм часто й небезпідставно асоціювався з безконтрольною риторикою, що прикриває бідність світогляду. Тому доводиться застерегтися, що етичний максималізм Євгена Сверстюка — це етичний максималізм у точному значенні слова. Тобто він, по-перше, є сталим станом духу, а не «заявкою» на нього, це, сказати б, факт особистої біографії. По-друге, його безперечні вимоги спрямовані насамперед на самого себе, а вже потім можуть набирати запитального характеру до когось чи чогось — доби, суспільства, сучасників. У цій своїй похідній, запитальній функції він здатен стати на сторожі громадянського здоров’я суспільства. І ми бачили, як послідовно і вчасно реагував Євген Сверстюк публічно, через засоби масової інформації на всілякі неподобства нашого політичного побуту та негідні вчинки окремих діячів. Це ставало вже його «мусом», може, й обтяжливим для нього, але він не міг змовчати. Ми вже звикли до його полемічних «коректив» і ждали їх. Хто тепер скаже замість нього? Чиє слово нестиме такий заряд духовності?

Він сказав нам багато. Ми сказали йому мало. Але у нас є ще можливість: несказане раніше сказати у слід його Пам’яті. І перечитувати його.

Іван ДЗЮБА

День“, 2 грудня 2014 р.

Фото МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Опубліковано у Публікації. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.