Рік 14-й — продовження 33-го? Постгеноцидні дослідження Донеччини й Луганщини

Для небагатьох інтелектуалів, глибоко обізнаних із наслідками Голодомору-33 для сучасного суспільства України майже немає сумнівів, що сталінський геноцид українців 1933 року «відкрив шлюз» і для нинішньої путінської гібридної війни на Донбасі. Про те, що коїться сьогодні на Донбасі, певно, знають усі читачі «УМ». Те ж, що насправді відбулося там узимку та навесні 1933-го, розуміють лише одиниці.

Голодна смерть найстрашніша

Якщо нема ніякої їжі, але є вода, людина згасатиме впродовж місяця, відчуваючи в останній тиждень життя страшенні фізичні муки. Але найлютішою голодна смерть вважається тому, що перетворює людину у двоногого звіра, що здатний їсти собі подібних, і навіть власних дітей. Григорій Бевз, який пережив Голодомор в українському селі, говорячи про зникнення людських чеснот та почуттів у довго голодуючих людей, вживає щодо чеснот слово «вмирають». Отже, після припинення Голодомору-геноциду в липні 1933 року в тих селян, що пережили його, вони вже не поновилися. Є переконливий доказ цього.

Постгеноцидні селяни не тільки не поклали жодної квітки на братські могили померлих від голоду їхніх дітей, батьків, чоловіків та дружин — вони протоптали стежки (а іноді проклали навіть ґрунтові дороги) над тими могилами.

Про ці страшні факти я дізналася від живих свідків Голодомору в багатьох селах луганської Слобожанщини. Ось чому майже нема поминальних свічок у День пам’яті в містах так званої Великої України, більшість мешканців яких — то нащадки отих постгеноцидних селян. А селяни тоді складали приблизно 75 відсотків населення колишньої УРСР. Такими ж вони виховали своїх дітей та внуків, які сьогодні є вже містянами і разом зі своїми дітьми та внуками складають більшість населення України.

Чому росіяни досі є братами

Старенькі свідки Голодомору на Луганщині запевняли мене, що до 1933 року вони не чули від своїх батьків та дідів про жодний випадок змішаного шлюбу між молоддю з українського та російського сіл, розташованих усього за кілька кілометрів одне від одного. Росіяни для українців були тоді представниками іншої, незрозуміло-ворожої цивілізації, села якої були суцільно «матоязичними», де не випаровувався горілчано-сивушний сморід, а городи поросли травою до пояса.

Це вже після 1933-го імперсько-більшовицький міф про багатовікову братерську дружбу двох народів зміг бути втіленим у життя. Частково тому, що ментальність українських селян була перероблена голодним терором. Українці, які конали від штучного голоду, добре бачили і знали, що нічого подібного з російського боку не відбувалося. І в селян єдиною гарантією неповторення жаху очікування голодної смерті (бо ж глибинних причин більшовицького геноциду вони не могли знати) залишалося максимально можливе зближення з росіянами або навіть «маскування» під них.

Ось звідки походить переважна більшість тих перекручених українських прізвищ на кшталт Матвієнкових, Чепурнових, Зозуліних, Шамраєвих тощо. Їхні діти та внуки вже на генетичному рівні ненавиділи та боялися будь-яких проявів українського патріотизму як безпосередньої загрози повторення того голодоморного пекла, що пережили їхні батьки. Можливо, цим пояснюється українофобський феномен усіх тих численних симоненків, колесніченків, левченків, бондаренок? Такі нащадки зденаціоналізованих постгеноцидних українських селян зі Слобожанщини та козацького степу сьогодні становлять крихку більшість усіх великих міст Донбасу.

Донбас та «Новоросія»

Негативно сприймається український націоналізм більшістю мешканців не тільки Донбасу, а й усієї так званої Новоросії, тобто Південно-Східної України. Кремлівськими ідеологами така регіональна денаціоналізація України пояснюється занадто примітивно — переважанням там російськомовного населення. Утім, за даними всіх загальноукраїнських переписів, регіонального переважання росіян нема й близько. До того ж достатньо подивитися на численних російськомовних патріотів південного сходу, що воюють сьогодні на Донбасі, аби зайвий раз пересвідчитися, що зовсім не в мові тут справа. А тамтешня регіональна ментальність склалася як постгеноцидна. Щоб переконатися в тому, що до Голодомору південно-східна частина України ментально нічим не відрізнялася від її решти, достатньо пригадати потужну селянську армію Нестора Махна. Формувалася та армія переважно на Катеринославщині, до складу якої на той час входила навіть частина Луганщини.

Що ж такого сталося в Голодомор на нашому південному-сході, що він сьогодні суттєво відрізняється від решти України? Цей феномен її більш потужної денаціоналізації зміг пояснити відомий вітчизняний інтелектуал Вадим Скуратівський. За його спостереженнями, селяни південно-східної частини України постраждали під час Голодомору значно більше за інших, бо проживали в степовій зоні. І коли більшовики-комуністи наприкінці 1932 року забрали все їстівне у всіх без винятку українських селян, степовики постраждали набагато більше, ніж жителі лісової та лісостепової зони, де можна було і ягід назбирати, і грибів…

Ці спостереження Скуратівського підтверджуються дослідженнями відомого американського історика Роберта Конквеста, який у своїй книзі «Жнива скорботи» оприлюднив статистичні дані смертності українських селян 1933 року в цілому та в регіональному вимірі. Виходячи з них, у північній Україні Голодомор забрав життя кожного четвертого українського селянина, у центральній — кожного третього, у південно-східній — майже кожного другого.

Сьогодні і завтра

Вадим Скуратівський із сумом констатував: «Свідомо спрямований і бездоганно виконаний геноцид 1932-1933 років унеможливив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне, на це і була розрахована іноетнічниками-українофобами ця підступна акція». Зрозуміло, що людина з енциклопедичними знаннями — Скуратівський — мав на увазі зовсім не колишню УРСР 30-х років, а нашу сучасну державу. Про це свідчить наступне застереження з вічності Джеймса Мейса: «Саме тому вивчення політичних причин Голодомору може і повинно відігравати важливу роль в усвідомленні істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут СЬОГОДНІ і що може трапитися ЗАВТРА».

Унаслідок усіх цих подій особливо зденаціоналізованим виявився Донбас, де до того ж найвища в Україні концентрація росіян, окрім Криму. Все це потребувало дуже виваженої та мудрої державної політики, скерованої на повернення місцевим українцям утраченої ними після Голодомору національної свідомості та максимального наближення до цієї ж проєвропейської ментальності російської національної меншини. Замість цього державні очільники лише загравали з місцевими проросійськими політичними елітами, переходячи на російську мову під час своїх нечастих швидкоплинних візитів до Донецька та Луганська.

Імперська Росія повною мірою скористалася цією політичною короткозорістю українських політичних еліт. Відразу ж після приходу до влади у Кремлі Владіміра Путіна почалася потужна ідеологічна зачистка Донбасу. Тут стали закриватися й без того вкрай нечисленні україномовні ЗМІ, школи, класи, кафедри. Одночасно Кремль, не шкодуючи коштів, насаджував тут цінності «русского міра».

Якби в Луганську не було 33-го…

Врешті, свідомі своєї національної приналежності українці в Луганську останні десять років становили жалюгідну меншину — приблизно тисячу людей. Саме вони виходили минулої зими на луганський майдан з протестами, останній з яких 9 березня був розігнаний найманими агентурою російських спецслужб тітушками, яких назбирали зо дві тисячі людей зі всієї області. Саме з того дня тоді й почався рух, організований тією ж агентурою, зі створення сумнозвісної «ЛНР».

А тепер уявімо, що Голодомору 33-го року не було. Отже, в Луганську проживає не тисяча національно свідомих українців, а як мінімум 270 тисяч (саме стільки там проживало нащадків постгеноцидних українців напередодні гібридної агресії Росії). На 200-річний ювілей Тараса Шевченка тоді, 9 березня, їх вийшло б кілька десятків тисяч. Адже до Голодомору «Кобзар» був у кожній селянській хаті на Слобожанщині і на Донщині. То що було б із тими двома тисячами тітушок, які б наважилися тоді зіпсувати великій масі українців їхнє національне свято? І те ж, напевне, сталося б із кількастами тітушок, які намагалися штурмувати будівлі СБУ та облдержадміністрації. І не могло б тоді бути ніяких «ЛНР» та «ДНР». Та й пан Путін добре подумав би перед тим, як назвати Південно-Східну Україну «русской земльой».

Але сталося так, як сталося. І сьогодні луганські та донецькі постгеноцидні манкурти замість боронити Україну воюють проти неї. За моїми спостереженнями, кожен третій із них має українське етнічне коріння! За гречку та гроші від злодіїв у краватках вони протягом усіх років незалежності України обирають до керівництва нашої держави агентів КГБ-ФСБ, колишніх штатних комуністів та комсомольців, нащадків тих самих «іноетнічників-українофобів», що творили Голодомор, кримінальних злодіїв. І кожні наступні вибори в Україні свідчать, що допоки нащадки жертв Голодомору не усвідомили причин свого занепаду, СИСТЕМІ злочинної влади в нашій державі аж нічого не загрожує.

ВШАНУВАННЯ

Цієї суботи Україна відзначатиме День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. Уперше за п’ять років влада і громадськість разом вшановуватимуть мільйони жертв геноциду 1932-1933 років. Національні пам’ятні заходи 22 листопада 2014 року відбудуться під гаслом «Голодом вбивали нашу свободу. Не підкорені у 33-му — непереможні сьогодні!». Українці згадуватимуть, зокрема, тих, хто чинив спротив сталінському геноциду.

Упродовж пам’ятного тижня 17-22 листопада відбудеться:

19 листопада, 13.00 — акція «Нескорені голодом: забута боротьба» (Національний музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» вул. Лаврська, 3).

19 листопада, 18.30 — прем’єра французького фільму «Голодомор. Забутий геноцид» (Український дім, вул. Хрещатик, 2).

20 листопада, 11.00 — Презентація книги «Голодомор 1932—1933 років в Україні за матеріалами кримінальної справи № 475» (Центр культури і мистецтв Служби безпеки України, вул. Ірининська, 6).

14.00 — Відкриття фото-документальної виставки «Спротив геноциду» про історію повстань українців проти сталінської політики колективізації (Український дім, вул. Хрещатик, 2).

22 листопада: 15.00 — скорботні заходи до 81-х роковин Голодомору 1932—33 рр. на території Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні»;

16.00 — загальнонаціональна хвилина мовчання та всеукраїнська Акція «Запали свічку пам’яті».

 Ірина МАГРИЦЬКА , “Україна молода”

Опубліковано у Публікації. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.