Сучасний філософ та вчений, академік, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди Мирослав Попович поділився своїми думками про феномен еліти, добро і зло, про роль викладача, природу людини та багато іншого.
Про власну філософію
Колись мене спитали: як називається твоя філософія. А я не знаю, я ніколи навіть не думав, що її треба якось назвати. Це просто моє.
Про еліту
Всі ми ставимо перед собою питання: хто я і хто – вони? І коли відповідаєш собі, що я – еліта, то на цьому вже можна ставити крапку. Бо якщо я – еліта, то хто ж вони?
Українська культура – це не суцільний шар, вона має дві складові: елітарну та низову. Нам намагались нав‘язати суто селянську культуру, але це не вдалось – бо вмішалась елітарна.
Історія національно-визвольного руху в Україні – це завжди була історія створення національної еліти. Така еліта вже існувала на початок ХХ століття, і завдяки цьому люди згадали, що Малоросія – це Україна, і що вона має право на самостійність.
Коли в середовищі назрівають антиінтелігентські настрої – на цьому середовищі можна ставити хрест.
Зараз часто згадують Емський указ, Валуєвський циркуляр – документи, які свідчать про утиски національної культури. Але насправді в них немає прямої заборони української мови та культури, а є заборона на інтелігентську її частину. Важко, але можна було ставити українські п’єси, де ходили дядьки в смушкових шапках, де були «хохли» та «хохлушки». Але неможливо було перекласти на українську мову ані Шекспіра, ані Пушкіна. Представники інтелігенції всіх народів мали творити російською.
Коли в середовищі назрівають антиінтелігентські настрої – на цьому середовищі можна ставити хрест
Про природу людини
Я не берусь сказати, коли людина стає людиною. Напевно, вона була нею завжди. Інша річ – природа зла. Можна сказати, що людина стає людиною тоді, коли вона добра. Але це не буде точно, адже складно таку грань провести. Я думаю, що насправді людина не є зла і не є добра. Але вона може бути доброю – або злою. Коли кішка грає з мишкою – зла вона чи ні? Вона така, яка є – якою її створила природа, вона – безвідповідальна. А людина – це така тварина, яка може відповідати за свої дії.
Поки людина жива, ми не можемо про неї нічого сказати, бо сьогодні вона зробила один вчинок, а завтра – зовсім інший і перекреслила все те, що було раніше. Вся людська біографія – це сукупність вчинків. І сенс життя теж стосується усієї цієї сукупності вчинків, останнім з яких є відхід людини. Після смерті вже можна сказати: ця людина – … І перерахувати факти її біографії.
Мирослав Попович: “Історія національно-визвольного руху на Україні – це завжди була історія створення національної еліти”
Але людина – це не є те, що вона зробила. Добре з цього приводу сказав Шолом-Алейхем: «людина – це те, чим вона може бути». А оце «може бути» – не покладеш на папір. Кажуть: історія не знає умовного способу. Неправда! Вся історія – це і є умовний спосіб. Кожну хвилину ми можемо бути тут або в іншому місці, можемо зробити щось таке або зовсім інше. Інакше не було б свободи прийняття рішення. І оскільки є можливість бути іншим, не таким, як сьогодні – людина відповідає за своє життя і вчинки.
У кожного з нас є щось таке, на що ми піти не можемо. Це те, що робить людину такою, яка вона є. Якщо дивитись на людину так, то вона не розсипається на сукупність вчинків – бо є щось, що тримає її.
Я людина вже немолода, і можу сказати: людина проходить багато народжень. І це цілком прозаїчна річ. Колись тебе струсане якесь явище, яке ти побачиш або в якому приймеш участь, – і ти зрозумієш, що жив неправильно. Цього боятись не треба, але це буває з усіма.
Кажуть: історія не знає умовного способу. Неправда! Вся історія – це і є умовний спосіб
Про добро і зло
Бувають цілі епохи, коли добро стає «заразним» (до речі, зло не може бути «заразним»). Мені здається, що ми живемо в таку епоху. Зараз є всі умови, щоб люди народжувались не лише біологічно, а й соціально, щоб вони мали на собі «печать божу». І саме це так вражає іноземців – вони собі уявити не можуть, щоб так боротись за європейські цінності.
Якось з одним моїм колегою ми обговорювати питання зла. І він сказав: «Я вважаю, що концепція меншого зла – хибна. Зло не можна допускати, ні коли його мало, ні коли його багато». Але якщо немає іншої альтернативи – є зло там і там – то ми практично вибираємо менше зло. Чи можна це вважати прийнятним? Вся література, починаючи з Достоєвського, крутиться навколо цієї проблеми. Кожному треба вирішувати це для себе. Людині потрібно вирішувати самій: що є добро і що є зло.
Про особистість
Згідно з римським правом, вільна людина мала особистість, персону. І вона втілювалась в посмертній масці. Коли римлянин вмирав, його маску ховали в скриню – це була його незрима присутність в сімейному колі. Раби не мали права на персону.
В різних міфологіях у людини було багато різних душ. Але дві наявні в усіх міфологіях: вегетативна (вона, як жива вода, робить людину біологічно живою), та духовна. І в китайців так, і в тюрків. Згідно з уявленнями римлян, у раба немає духовної душі. Такими рабами і ми буваємо, якщо в нас немає персони – того, що робить нас духовними, натхненними, люблячими.
Про совість
Я починав свою кар‘єру в ті часи, коли писати на гуманітарні теми можна було, лише ідучи на дуже сильні компроміси зі своєю совістю. Хтось сказав, що я – совість нації. Я не поділяю цієї думки. Совість має бути у кожного своя. Та й важко брати на себе зобов‘язання бути совістю нації людині, яка прожила той гидкий період історії – з нього не можна було вийти із зовсім чистими руками.
Бувають цілі епохи, коли добро стає «заразним». Мені здається, що ми живемо в таку епоху
Про відповідальність та провину
Як формується поняття відповідальності? Наприклад, існує кровна помста. Людина може й не знати, що її предки когось убили, а вже має відповідати за це. Чому відповідає внук за діда, брат за брата? Бо для архаїчної свідомості убивцею чи злочинцем не є той, хто зробив це своїми руками. Це – просто виконавець. Провина обов‘язково розкладається на певну групу людей, родичів, плем‘я чи націю.
Європейський погляд – це індивідуальна відповідальність, і це те, до чого ми звикли. Ми вважаємо ненормальним, коли люди відповідають за гріхи, вчинені своїми предками. Але насправді є багато прикладів, коли люди відповідають так, ніби є членами однієї ієрархії, сім‘ї. Наприклад, одна моя знайома німкеня живе в Парижі, бо у Німеччині вона відчуває частину своєї провини за те, що сталося у Другій світовій війні. Хоча вона була дитиною в ті часи.
Як тільки з‘являється право, виникає індивідуальна відповідальність. Праву байдуже до того, хто перед ним. І воно робить людину відповідальною сам-на-сам перед буквою закону. Тоді відбувається таке собі подвоєння: не завжди я скоюю злочин – іноді я роблю гріх. За гріх я не маю відповідати перед спільнотою, а те, що я відчуваю, – не відповідальність, а почуття провини.
Мирослав Попович: “Людина проходить багато народжень. І це цілком прозаїчна річ”
Про історію
Я не сприймаю концепції стадій чи формацій: спочатку первісний лад, потім рабовласницький, феодальний і т.д. Вона мені видається зовсім неадекватною. Скажімо, феодальні риси ми знаходимо у Вавілоні. А зараз критерії взагалі змішались, і сказати – соціалізм чи капіталізм – ми не можемо. Капіталістичне суспільство може з легкістю націоналізувати завод, як це робила Тетчер.
Є цінності, які ми історично не зберегли, і які можуть бути якимось чином реабілітовані. Тільки не треба робити вигляд, що ми можемо повернутись в історію, її трошки відредагувати – і будемо жити без помилок. Не треба вертатись назад, треба робити нове, враховуючи те, що можна взяти корисного із минулого.
Про психоаналіз
Найкращий психоаналітик – кожен сам для себе. Тільки не треба йти безкінечно далеко у процесі рефлексії. Інакше можна там загубитись.
Про релігію
Я сам – не релігійна людина, але я бачив багато ситуацій, коли релігія була потрібна людині. Бо без цього вона втрачала точку опору. Тому, на мою думку, атеїстична пропаганда – просто аморальна.
Не треба робити вигляд, що ми можемо повернутись в історію, її трошки відредагувати – і будемо жити без помилок
Про фізиків та ліриків
Містки між точними науками і гуманітаріями існують. Просто не завжди вони потрібні. Якщо хлопець, освідчуючись у коханні дівчині, буде перераховувати, скільки він заробляє, то це буде не зовсім доречно.
Про викладачів та розуміння
Ще досі, незважаючи на інтернет та величезну кількість літератури, ми часто будуємо викладацьку роботу так, наче голос викладача – це глас божий. А насправді викладач має поділитись своїм особистим баченням предмета. Якщо ж такого бачення у нього немає – не треба йти у викладачі.
Головне у розумінні предмету – вміти практично його застосувати. Фельдман – чи хтось інший з хуліганів від фізики – якось сказав: на першому курсі читають квантову механіку – і ніхто не розуміє. На другому курсі читають квантову фізику і, незважаючи на те, що ніхто не розуміє, розв‘язують задачі. А на третьому курсі усі починають розуміти, що там і розуміти нічого.
Зрозуміти можна лише тоді, коли співвідносиш з певним цілим. Скажімо, в квантовій механіці не можна керуватись поняттям причини. Не можна питати: чому електрон був у цій точці і попав звідти не сюди, а туди. Треба виходити з поняття ймовірності, і якщо ймовірність буде дорівнювати одиниці, то це – причина.
Звикнути до того, що є речі, які не можна побачити (а значить, і уявити) – це крок до кращого розуміння світу.
