«З журбою радість обнялася»

Мирослав МариновичПро феномен Майдану можна сказати словами поета Олександра Олеся: «З журбою радість обнялася», бо він має у собі водночас чимало позитивного, але також і очевидні слабинки. З одного боку, Майдан – це виразна ознака глибинної демократичності українського народу.

Більше – у інтрев’ю з Мирославом Мариновичем

У будь-якому випадку, Майдан – унікальне явище, але в чому саме його унікальність?

Про феномен Майдану можна сказати словами поета Олександра Олеся: «З журбою радість обнялася», бо він має у собі водночас чимало позитивного, але також і очевидні слабинки. З одного боку, Майдан – це виразна ознака глибинної демократичності українського народу. У Швейцарії є традиція референдумів, які проводяться доволі часто. У нас Майдан – це «референдум по-українськи». Наша зародкова демократія завжди була вічевою – це вже закріпилося у нашій етнопсихології. І зауважте: зі східнословʼянських народів – лише в нашій. Скільки великодержавної зверхності у традиційному здивуванні великороса: «Киев – мать городов русских. При чем здесь Украина?». Але як тільки справа доходить до того, щоб отак масово і спонтанно відтворити культурні особливості давнього Києва, вся ота імперська мішура відразу ж спадає, і на передній план виходить справжній носій родових ознак– нащадки давніх русичів.

Не менш важливий для мене феномен Майдану, щоб опонувати версії про радикальну іншість (чи, як колись казали, відрубність) галичан від іншої частини українського народу. Мовляв, основна природа народу – мирна, супокійна. Лише ті «навіжені» галичани, зіпсовані поляками й австріяками, колотять воду й «работать не дают». Але ж нема у поляків та австріяків живої традиції віча. А той «навіжений» галичанин почувається на Майдані однаково як козак на Січі. Добрий генетик тут розкодує ще й до монгольські київські гени!

Утім, на феномен Майдану можна подивитися і з точки зору управлінської сторони. Кожен гетьман правив по-своєму, інколи навіть дуже твердою рукою, але час від часу таки виходив на віче і на знак поваги до народу ставав перед ним на коліно. Так досягалася двояка мета. З одного боку, гетьман вшановував суб’єктність народу та його гідність; з іншого – самі люди здійснювали акт делегування влади, при цьому утверджуючи своє право бути визначальним її джерелом – право, яке лише згодом буде записане у ст. 5 Конституції України.

Проте була за віче (або майданами) й інша, тіньова сторона. Адже вони ніби сигналізували, що в період поміж ними правителі вирішували далеко не всі важливі питання. Проблеми накопичувалися, суспільна напруга зростала, аж поки не проривалася новим вибухом Майдану. Отож у цьому феномені закладено не лише волелюбність українців, а й їхні історичні прорахунки у правильному розв’язанні формули «керівник–підлеглий». Як тільки гонор князівський/гетьманський зашкалював, а норов – артачився, відразу ж гору брав принцип «нульової суми». Вимоги плебсу чи козацьких низів видавалися нікчемними, надуманими, а своя ясновельможна «правда» – єдино можливою. Тому й треба було простому людові скликати раду, щоб таки упокорити свого правителя чи ватажка.

Зрештою, є ще одна думка, яка ставить під сумнів універсальну прийнятність майданів. Рано чи пізно українському суспільству слід буде пережити «шокову терапію» абсолютно неминучих і дуже непопулярних реформ. Іншими словами, треба буде «підтягати паски» так, як це робили наприкінці 1980-х поляки, проклинаючи і Бальцеровича, і «Солідарність». Чи не потягне нас тоді назад у «тихий затишок» єгипетського рабства? Чи не скличемо ми Майдани з гаслом: «Геть від Європи!»? Крім того, нинішнє цивілізоване управління економікою – це тонкі технології, які не витримають майданної риторики. Як би тоді не уподібнитися львівській «Свободі», яка на початках свого правління у цьому місті виносила важливі питання на вирішення масових зборів мешканців. Бо ні тепер, ні в часи пролетарських експериментів це нічого доброго не дало. Ще ж ми не забули, що «зборами трудових колективів» можна було схвалити навіть переселення половини країни в Сибір.

Чи став майдан маркером зміни покоління? Адже часто порівнюють зі «щепленням цілому поколінню» того чи іншого (в залежності від майдану)?

Так, Євромайдан став таким маркером, оскільки заговорив радикально іншою мовою, ніж говорили попередні покоління. В мові цих останніх – суто політична лексика: «здобуття влади», «політична ідеологія», «вибори». Молоде покоління Євромайдану заговорило мовою цінностей: «гідність людини», «повага до іншого», «справедливість», «подолання корупції». Це засвідчило, що молодь стала на крок попереду від нинішніх політиків. Якщо їх не корумпують наші обставини, через десяток років Україна матиме якісно іншу управлінську еліту.

Майдан асоціюється із громадянським суспільством і т. п. Куди дівається громадянське суспільство після Майдану?

Це – саме той виклик, що його Майдан готовий тепер прийняти. Бо всі пам’ятають прикрий досвід «помаранчевого» Майдану, коли з часом його енергія якось зовсім розсмокталася в суспільстві. Проте не все тут так просто.

З одного боку, упродовж зими 2013-14 рр. Майдан постав не лише в одному Києві – Євромайдани стали загальноукраїнським феноменом. І часом напруга жертовності по регіонах – особливо на сході України – ні в чому не поступалася жертовності київського Майдану. Ті «майдани гідності» стали кузнею нової інтегральної української ідентичності, так що глупота й жорстокість Януковича і його кліки (а тепер іще й Путіна) зробили те, чого не вдавалося досягти сотням політичних декларацій, а саме: об’єднати український народ в одну націю.

З іншого боку, саме учасники київського Майдану, повертаючись додому, відчувають сильну психологічну кризу. Там, у Києві, вони жили в умовах гранично оголеної щирості та жертовності; там вони сягали душею найвищих регістрів людського духу. Повертаючись додому, вони знову поринають у застигле, егоїстичне й далі корумповане «болото», яке шокує їх, оскільки на цьому тлі висока жертва Майдану виглядає даремною.

Проте ця реакція, будучи неминучою, все-таки є хворобливою. Душевні рани майданівців слід дбайливо гоїти та лікувати, вивільнюючи з-під болю головне: спроможність реагувати на кривду і несправедливість. Тому недарма кажуть, що єдиний Майдан, який не сміє ніколи закритися, – це майдани наших душ. Енергія протестного Майдану має перевтілитися в енергію громадянського суспільства – отієї щоденної праці задля очищення суспільства. Адже слушно кажуть, що демократія – це щоденний плебісцит, це щоденний вибір на користь добра.

Майдан в силах реалізувати запит на зміни?

Майдан не може втілити зміни в життя – він лише сигналізує всім, що жити по-старому стає нестерпним. Майдан дає енергію для змін, у кращому випадку – головні напрями змін (як-от європейський вибір України). Але розробка стратегії змін – це справа професіоналів. І в цьому закладено великий виклик для Майдану, адже він має надихати професіоналів, проте не сміє нав’язувати суспільству непрофесійні рішення, які випливають з революційної доцільності чи емоцій.

Як ви вважаєте, чи можуть співпадати цінності, змісти і цілі тих, хто стоїть на майдані, з програмами тих, хто за допомогою Майдану отримує владу?

Тут ми приречені на постійну діалектику відмінностей. Змісти і цілі можуть і повинні бути різними, бо рівна й «одностайна» лінія кардіограми – це ознака смерті. Відмінність думок і позицій є передумовою суспільного руху, а напруга поміж ними є рушієм прогресу. Натомість що повинно бути однаковим – це сприйняття базових цінностей. «Не убий», «не кради» й усі інші Божі заповіді, що лежать в основі розгалуженої системи світового морального порядку, – без цього неможлива людська цивілізація. Суспільство мусить виробити консенсус довкола таких цінностей, і регіональні Майдани по всій Україні є яскравим свідченням того, що такий консенсус у нашому народі існує і тепер – увиразнюється.

Логіка влади неминуче буде іншою, ніж логіка суспільства. Так логіка керівництва будь-якої установи неминуче відрізняється від логіки низового колективу. Проте якщо і одні, і другі поважають людську гідність і визнають право людини думати інакше – всі протиріччя можна достатньо легко залагодити.

Яка роль інтелектуалів у створенні змістів майдану?

Нинішній Євромайдан взагалі дуже інтелектуальний: свою гідність пішли захищати люди з вищою освітою, а то й доктори наук. Пораненими самовіддано опікувалися висококваліфіковані медики. Професіоналізм і жертовність журналістів просто вражали. Без цього впливу інтелектуалів Майдан не зміг би бути так довго і так осмислено ненасильницьким.

Майдан стихійно віднаходив концептуальні формули, які ставали визначальними для нього, як-от «Люблю Пушкіна – ненавиджу Путіна» чи навіть оте простонародне: «Поймите, задолбали». Повістка дня формувалася стихійно: кожен відгукувався на конкретну потребу моменту, і в цьому якраз і проявлялося живе буяння майданного інтелекту та його духу.

Останній Євромайдан– у чому його відмінність від попередніх?

Про одну особливість я вже говорив: нинішній Євромайдан – не лише київський, а загальноукраїнський феномен. Другою і до певної міри визначальною особливістю є небажання Євромайдану покладати надію на одного політичного «месію». Помилка «помаранчевого» Майдану стала потужним щепленням проти політичного месіанізму і суспільного патерналізму.

Майдан від самого початку був тверезо критичним щодо опозиційних політиків, хоча водночас і залишався з ними в одному протестному полі.

Третьою його особливістю було те, що Євромайдан об’єднав у собі етнічне, віросповідне та регіональне розмаїття України. Нема цьому більш промовистого доказу, як біографії героїв Небесної сотні. Це – «зліпок» нової України, це її повпреди біля Божого престолу.

Де межа, за яку владі і суспільству краще не заходити?

Ненасильницький спротив – це не пасивне нічого-не-роблення, а активна дія, це наявність чіткої програми спротиву. Принаймні, таким був ненасильницький спротив епохи Махатми Ґанді.

Слабинкою Євромайдану саме й було те, що енергія суспільного протесту не була очолена дійовим політичним проводом. Політичні гасла не були доповнені конкретною програмою дій. В таких умовах мусив настати бунт прихильників «твердої руки» й мусили запалати шини.

Я все своє життя був і залишаюся прихильником ненасильницького спротиву, проте мені не повертається язик дорікнути тим на Майдані, у кого 19 січня 2014 року здали нерви і хто пішов у прорив на Грушевського. В цьому я бачу не хибність тактики ненасильницького спротиву, а брак належного політичного проводу.

При цьому я віддаю належне людям радикального наставлення, що вони впродовж двох місяців намагалися не порушити принцип ненасильства і діяти разом із більшістю Майдану. Та й під час силової фази спротиву вони залишалися діалогічними й готові були координувати свої дії з іншими флангами Майдану.

Чи не вперше в українській історії тактичні відмінності між позиціями різних груп не призвели до сліпої отаманщини, за що всім сегментам Майдану належиться наша шана і вдячність.

 Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Опубліковано у Новини. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.