Євген Сверстюк: Триває боротьба за реальну незалежність

Шістдесятники продовжили боротьбу УПА. Радянський Союз почав розвалюватись після Празької весни у 1968 р. Україна не могла провести люстрацію, тому боротьба за незалежність продовжується. Євроінтеграція позбавить нас «фількиних грамот». Лобістів польської історії треба поставити на своє місце. Виїзд за кордон – це для слабких. Такі думки розвинув, доповнив та підсумував у розмові шістдесятник, письменник, філософ, президент Українського пен-клубу та учасник ініціативи «Першого грудня» Євген Сверстюк.

 – Вашу епоху можна охарактеризувати словами Василя Стуса: «Залишитись людиною в нелюдських обставинах». Як Вам вдалось вистояти?

– Така проблема стоїть перед усіма поколіннями. Правда, в той час проблема стояла набагато гостріше. Йшлося про те, щоб жити порядною людиною і, відповідно, вибирати між негідним і гідним.

Людина, яка зберігала своє обличчя, одразу ж падала в око. У 1937 році такі люди були першими кандидатами на розстріл. У 60-ті роки ситуація змінилась настільки, що людина могла вибирати між конформізмом і нонконформізмом. Як правило, протест проти влади починався з елементарного обурення. Скажімо, у моєму випадку було так: КДБ підслухав мою відверту розмову з доволі заслуженим чоловіком, ветераном трьох воєн, доцентом університету Іваном Бровком. Спецслужби вирішили, що це були націоналістичні розмови.

Коли мене викликав заступник начальника КДБ, то він дивився на мене, як на щось таке дрібне і нецікаве: якийсь там аспірант із Західної України, бандерівець, нічого тут дивного. «А как он мог? Как он, заслуженый человек, майор…», – дивувався з Івана Бровка КДБіст. Звичайно, там не могло бути розмови на рівних.

Мене обурило, що на службі закону є чоловік, який бреше. Чому я в нього опинився? Це моя приватна справа, що я думаю про ті чи інші речі. Чому він мене підслуховує і викликає як злочинця? Чому він не спростовує того, про що ми говорили? В той час у мене, можливо, визріло рішення – коли говорити, то говорити правду. Говорити прямо, чесно і відверто. Звідси і виникло це шістдесятництво.

У радянської влади була мільйонна армія, десятки тисяч агітаторів, академіків і професорів, які танцювали під одну дудку, але ми не ховалися. Ми почали відкрито говорити з трибуни те, що думаємо. Це їх трохи паралізувало – вони не знали, що робити.

– Чи вважаєте Ви, що ваш рух був продовженням боротьби УПА?

– У той час так питання не стояло, оскільки історія боротьби УПА не була гласною історією. Коли хтось щось і знав, то мовчав – про це не говорили і про це не писалось. Але практично, чим далі, тим більше відчувалось, що це продовження боротьби УПА, що це те саме, тільки в інших умовах.

– Які були загрози від такої позиції?

– Це був час хрущовської «відлиги», і тоді невільно було за таке ув’язнювати. Але про заробітки та про якесь добре облаштування свого життя не могло бути й мови.

– На Вашу думку, що саме розвалило Радянський Союз?

– У цьому питанні дуже важко зорієнтуватися. Але, принаймні, видимі причини, про які ми можемо говорити – це цілковита неспроможність економіки, побудованої на фальшивих принципах. І, звісно, це забріханість перед цілим світом. Країна, яка підписує Декларацію прав людини і, водночас, за неї і судить – це брехня, яка могла бути в 1937 р., але аж ніяк не у 70-х – 80-х рр. Отже, по суті, це була криза системи – економічної, політичної і моральної. Ця система не могла зберегти свого обличчя. Після того, коли Радянський Союз використав проти Празької весни у 1968 році танки, а не адекватні ідеологічні аргументи, було зрозуміло, що це банкрутство, яке має закінчитись ганебною поразкою.

– Чому Україна на початку 90-х не пішла шляхом західних сусідів?

– По-перше, у нас була зовсім різна історія і психологія суспільства. Західні сусіди мали свою незалежність до війни, мали еліту, добре підготовлену еміграцію. І у них, на відміну від нас, не було системного винищення думаючих людей. Це є загальне правило тоталітарних режимів – знищити людей, які можуть підняти суспільство. Тому на початку 90-х ми, фактично, не мали кадрів.

Говоримо про те, що ми не провели люстрацію, але ми й не мали з ким її проводити. У нас була слабша меншість проти сильнішої більшості.

– Як Ви б охарактеризували останнє двадцятиліття історії України?

– Якщо період Радянського Союзу був для нас боротьбою проти національно активних сил, то останні два десятки нашої історії треба назвати часом боротьби за незалежність. Тобто, тепер триває боротьба за реальну незалежність.

– Зараз активно обговорюють питання євроінтеграції. Що для Вас Європа, і чого Ви від неї очікуєте?

– В обивательському розумінні, євроінтеграція – це прямі сьогоднішні вигоди: візи, економічні прибутки тощо. Однак, найперше, це є вибір цінностей, яких треба буде наповнювати щоденно – свобода, демократія, право і закон. Тобто, все те, що у радянські часи переслідувалось і профанувалось.

Не забуваймо, що ми жили в тій державі, яка мало змінилася з часів Івана Грозного. Коли митрополит Філіп робив зауваги царю про його сьомий шлюб, то останній назвав їх порожніми папірцями – «фількиними грамотами». Радянський Союз – це була країна «фількиних грамот», країна суцільної профанації.

Євроінтеграція вимагає від нас суттєвих змін. І змінюватись повинні усі. Передусім, наші політики, бо інакше їх підметуть під ноги і викинуть.

– Як Ви би прокоментували цьогорічну антиукраїнську істерію у Польщі?

– Істерію у Польщі розв’язує плебс, ці кресов’яки. Антиукраїнські настрої у Польщі – це давня традиція. В якийсь період вони спалахують, в якийсь – спадають. Коли у нас була Помаранчева революція, у них було захоплення нами. Але тепер ситуація змінилась, і перш за все тому, що нашою державою керують ганебні постаті.

– В Україні є багато людей, які лобіюють такі польські погляди. Як Ви до цього ставитесь?

– Польські лобісти у нас насправді є, і Польща працює у цьому напрямі.

Наш головний спосіб опору – це пробуджувати в народі почуття самоповаги, самопошани та гідності. Ми не повинні реагувати на це агресивно, але належну відсіч давати треба. Цих людей треба поставити на своє місце, якщо вони втратили про нього поняття.

– Для молоді актуальним сьогодні є питання виїзду за кордон. Яким є Ваше ставлення щодо цього?

– Виїзд – це для слабких. Виїзд – це напівкапітуляція. Я не бачу обличчя тих людей, які виїжджають, і я не знаю, чого вони виїжджають. Я можу зрозуміти тих, хто їде для отримання освіти чи кваліфікації, щоб повернутись і застосувати все це тут. Але виїжджати за кордон, щоб там жити – по-моєму, це нікчемно і безглуздо. Тому що ти ніколи там не будеш потрібним і ніколи не будеш своїм.

Я розумів тих політичних вигнанців, які тікали від ГУЛАГу в пошуках легшого хліба, але цих – я не можу зрозуміти. Звісно, що у декого є певні свої біди. Але ви ж мене запитуєте в цілому, і в цілому я поділяю слова Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра…».

– Повертаючись до нашого першого питання… Як залишитись людиною в сьогоднішньому світі?

– Горе світові, якому загрожують спокуси. Тепер спокус дуже багато. Людина має чинити цьому опір. Людину якраз і творить цей опір середовищу. Нам потрібне самообмеження матеріального споживання. Бо та людина, якій все треба і все можна, пливе за течією.

Михайло Галущак, для ІА ZIK

Опубліковано у Новини | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.