Сім сучасників Євгена Сверстюка

Письменник, дисидент, філософ згадує Бориса-Антоненка Давидовича, Олеся Гончара, Івана Світличного, Миколу Лукаша, Максима Рильського, Василя Симоненка, Василя Стуса.

Борис Антоненко-Давидович, письменник i мовознавець

Після концтабору його реабілітували і навіть дали йому квартиру. Але зек не мав права згадувати, де він побував. Борис Дмитрович говорив усе. Він завжди ходив на тодішні літературні тусовки. Скажімо, сьогодні у Спілці письменників — вечір молодої прози. Щось читатиме Шевчук, щось Гуцало, Дрозд. Але чому ж тільки молодої прози? Цюпа теж хоче щось прочитати. Ось і Антоненко-Давидович хоче новели прочитати. На тому вечорі він прочитав дві новели, одна з них — «Бабусині казки». Іван Драч досить прямолінійно зауважив, що не можна писати так, як писали в XIX столітті. Тоді виступив я і сказав, що не знаю, чи має письменник пристосовуватися до моди, чи все ж таки писати те, що і поза часом. Так ми познайомилися. Борис Дмитрович дуже хотів дружити з молоддю і запрошував нас до себе додому. Пригадую, я розповів йому, що в дитинстві читав книжку «Третя революція». Там були оповідання Підмогильного, Хвильового. Й одна дуже пам’ятна мені новела. Про офіцера-гімназиста, який хотів підняти пасивний народ до повстання. І Антоненко-Давидович тоді каже: «Так то ж моє оповідання «Печатка». Уявляєте, яка вікова прірва! Письменник із XIX століття! Він цитував напам’ять Маланюка, і ті, що його підслуховували, мабуть, при цьому зеленіли від злості. Коли я повернувся із заслання, Бориса Дмитровича доглядала Михайлина Коцюбинська. Пригадую останню зустріч із ним. У нього на квартирі було якесь свято. Михайлина заборонила йому чарку, бо він пив дорогі ліки. Для нього як козака це була мука. І він тоді каже: «Товаришу Євгене, поговоріть із Михайлиною. Бо ж так не можна».

Борис Дмитрович дуже швидко відійшов. Я був у нього в лікарні. Він показав мені одне з перших видань членів Спілки письменників. І сказав: «Я — останній, хто лишився живим із цього списку».

Олесь Гончар, письменник

Він був тоді головою Спілки, а отже, і членом ЦК КПРС. Гончар мав репутацію людини порядної. І людини української. У 1960 році, коли мене поперли з Інституту психології, я почав працювати у відділі нарисів і публіцистики журналу «Вітчизна». Іван Дзюба працював у відділі критики. Я подав туди критичну статтю «Психологізм нашої прози». Серед згаданих авторів були і Збанацький, і Гончар, і Руденко. Найпомітніші письменники того часу. Стаття була нищівно критичною, без урахування ранґів. Коли писав про «Людину і зброю» Гончара, відмітив поверховий психологізм твору. Гончар так обурився, що відмовився надалі друкуватися у журналі. Таким було наше перше заочне знайомство. За якийсь час публікується таки у «Вітчизні» роман «Собор». Я написав із цього приводу есей «Собор у риштованні». В нас тоді була така стратегія. Критик писав статтю, подавав до редакції і наперед знав, що до друку її не візьмуть. Але вже це текст легітимізувало. Звичайно, я хотів, щоби статтю прочитав Гончар. Я відправив свого сина Андрія, якому було 10 років, до Гончара із текстом. Син залишив текст якійсь жінці. То була прибиральниця. Текст вона взяла, але віднесла не Гончару, а в КДБ. Потім я отримав свій вирок. Мене допитували, чи я знав Гончара особисто. На нього теж збирали компромат. Гончар тримався достойно. Від роману «Собор» не відмежувався і не переписував. Коли я повернувся із заслання, десь у Спілці ми познайомилися. За Гончаром ходив фотограф. Нам запропонували сфотографуватися. А я кажу: «Хіба що із дружинами». Вийшла добра фотографія. Потім ми їздили із дружиною до Гончара у Конча-Заспу. До моєї дружини Лілі він ставився з великою симпатією. Її варто було більше любити, бо він був її улюбленим письменником ще зі шкільних років. Принагідно він нагадав мені про лист, який я написав йому із заслання як до депутата Верховної Ради УРСР. Я забув про нього. Це був лише маленький епізод. А тоді згадав, що була така хвиля — писати листи депутатам. І мене підбили написати листа Гончару. І я написав про те, що в лагерях чомусь сидять тільки українські письменники. Відповіді не було. Але Гончара так цей лист зачепив, що він показав його голові московського КДБ. Той сказав, що для листів із лагеря не може бути жодної перспективи.

Олесь Гончар вийшов із партії у вдалий момент. Тоді була революція на граніті. І він сказав: «Із партії я вийшов, але треба ще, щоб вона вийшла з мене». Це була його найщиріша сповідь.

Микола Лукаш, перекладач

Ми познайомилися, коли мені треба було для «Вітчизни» написати рецензію на книгу Василя Мисика. І там я покритикував Мисикові переклади Бернса. Я знав достатньо мову, щоби порівняти з оригіналом. Але потрібен був погляд експерта. Володимир П’янов порадив зайти до Лукаша додому. Він жив у Харчука на Чехівському провулку. Я ввійшов у відчинені двері, бо ніхто не відгукнувся на мій стук. У третій кімнаті побачив чоловіка між книжками. Привітався і пояснив, чого прийшов. Микола відразу простягнув руку — за рукописом. Він навіть не запитав моє ім’я. Але в мене його й не було. Хоча імена тоді ставали справжніми дуже швидко. Вистачило б кількох публікацій проти течії. Я саме з таких і почав. Для Лукаша цього було достатньо, щоб назвати мене другом і перейти на «ти». Він часто розповідав про речі, про які вголос не говорили. Наприклад, було прийнято називати Леніна великим людинолюбцем. А Лукаш любив розповідати про придушення Кронштадтського повстання, коли робітнича влада знищила повсталих робітників з їхнім гаслом «За ради без комуністів!» Для Лукаша це був ключ для розуміння партії і її вождів. Коли я повернувся із заслання у 84-му, я міг піти хіба що до Лукаша. Він запропонував відзначити цю подію в ресторані. Я поняття не мав, що у нього в кишені позичені гроші. Швейцар оглянув нас звисока і сказав: «Извините, у нас только приличная публика собирается. Ваша одежда не подходит». Тоді я побачив, як далеко зайшла радянська влада, поки ми сиділи.

Максим Рильський, поет

Він не був серед тих, які близько до трону. Я його сприймав як класика, якого били. Хоча опозиційного підтексту в його віршах було мало. Але була відвертість серця. Ми його дуже шанували в 60-ті, коли він у своїй збірці «Зимові записи» помістив вірш, який починався так: «Вони ще й досі ходять поміж нами. І ми їм руку подаєм». Тоді я зрозумів, що Рильський залишився чоловіком аристократичного гарту. Одного разу з Григорієм Кочуром ми пішли до Рильського. Григорій Порфирович утрясав якісь справи, пов’язані з перекладом. У мене ж була своя справа до нього. Це був 63-й, роковини Лесі Українки. Ми (Дзюба, Жиленко, Коцюбинська, Корогодський, Світличний та інші) тоді організували в Першотравневому саду вечір пам’яті поетеси. Кадебісти його заборонили, афіші поздирали. Всі розсердилися і вирішили провести захід не на трибуні, а в куточку парку. А після цього ми написали протест проти заборони вшанування пам’яті Лесі Українки. То був гострий антипартійний документ. І ми хотіли, щоби його підписав і Рильський. Максим Тадейович проглянув текст і сказав: «А цього листа я таки підпишу».

Василь Симоненко, поет

З фотографій видно, що він був чоловіком скромним. Із тихим глухуватим голосом. Я пригадую його першу появу в Києві. У 62-му був вечір Симоненка і Вінграновського. Тоді це були, здавалося, несумірні величини. Микола — актор, з його ескападами, гострими словесними бомбардуваннями. Хто такий Симоненко, ніхто ще не знав. Увечері він мене наздогнав на вулиці. Я йшов до бібліотеки. Сказав, що він — Симоненко і що він би хотів зі мною познайомитися. Я відповів: «Ну, раз ви — Симоненко, тоді в бібліотеку я вже не йду. Йдемо до Світличного». Коли він уже хворів, ми їздили до нього в його рідні Черкаси з Михайлиною Коцюбинською і Романом Корогодським. То була така собі номенклатурна лікарня, він один у великій палаті. Пригадую, як одна жінка принесла йому в палату якусь книжку. Вона запитала: «Мне можно присутствовать или здесь одни украинские националисты?» А Василь каже: «Можна, можна. Це моя цензорка». Уявляєте, вона приїхала з Росії і побачила в Черкасах єдину живу душу — Василя. Їй не було чого сильно боятися, тому в «Черкаській правді» виходили такі його тексти, які ніколи б не пройшли в Києві. Вона тоді йому подарувала «Планету людей» Сент-Екзюпері. Пригадую, як ми святкували початок 63-го року. Іванові Драчеві тоді дали квартиру. З натяком — біля Лук’янівської в’язниці. Зібралася компанія. Приїхав і Василь. Іван десь купив бочку дешевого червоного вина. На закуску щось уже і не вистачило. Драч тоді прочитав нам свою провісну баладу про порубані крила. Під вечір раптом хтось зайшов у квартиру і повідомив, що секретар ЦК комсомолу вимагає терміново зібрати поетів. Бо в Манежі виступав Микита Хрущов і говорив про мистецтво. І на цю тему мала бути зустріч у Жовтневому палаці. Ми з Василем пішли. Симоненка запросили у президію. Після попередніх вірнопідданих виступів він своїм тихим голосом почав читати спершу про показне щастя доярок і пружні цівки молока, які крешуть у космос. Це ще можна було стерпіти. Далі «Де вони, ті відгодовані й сірі, недорікуваті демагоги й брехуни…». І нарешті «Гранітні обеліски, як медузи». Це був політичний виклик. Василь скромно зійшов зі сцени. На цьому вечір завершився. До його потяга лишалося кілька годин. Я кинувся позичити пару рублів, бо сам мав лише три. Ми купили по пляшці пива. І тоді була дуже відверта розмова. Він розумів, що може бути після таких віршів у такій аудиторії… «В калюжі глибоко не пірнеш», — скаржився Василь.

На його похороні була страшенна заметіль. Людей було небагато. Але то був майже офіційно підтриманий похорон. Вінки від редакції, партії. Більшовики страшенно любили покійників. Їх вони вже могли довільно використовувати. Коли ми влаштовували потім вечори Симоненка, достатньо було записати деякі виступи — і вже можна було судити. Я говорив колись про Симоненка в одній школі. І директор після виступу підходить і запитує: «Я послушал ваше выступление и не могу понять: существует еще советская власть или ее уже нет?».

Василь Стус, поет

Стус вийшов на сцену тільки після смерті Симоненка. Вони так і не зустрілися. 1964-го Василь переїхав до Києва як скромний аспірант Інституту літератури. Щось було в його обличчі, розмові таке, що привертало до нього увагу. Він одразу ввійшов у наше середовище. А це було непросто. Треба було приходити з чимось. А не так, як казав академік Зеров: «Здрасьтє, я ваша тьотя». Тоді був запит на симоненківські, а не стусівські вірші. Василеві вірші вимагали поступового наближення. Якось так одразу я почав його називати «Базилеос». Так він підписувався і в листах до мене. В 65-му його виключили з інституту через поведінку під час показу «Тіней забутих предків» у кінотеатрі. Бував я в нього і вдома, в хаті з осінніми яблуками і книжками по кутках. Тоді ще не відчувалося, якою буде ця постать у нашій історії. Коли я працював в «Українському ботанічному журналі», він приходив до мене по кілька разів на тиждень із перекладами з Рільке. Там була літературний редактор Зінаїда Піскорська. Така дивакувата жінка, яка дуже любила Стуса. Вона його впізнавала по кроках. Може, тоді вона була першою людиною в Києві, яка сказала, що Базилеос — найталановитіший сучасний поет. Він мені найбільше писав під час заслання. Ми були сусідами. Стус був на Колимі, а я в Бурятії. Василь надсилав мені книги і радіолу з платівками, бо скоро мав повертатися додому. У своїй уяві він вибудовував «небобратство» з тих, кого сувора доля закинула високо. Дон Кіхота приймав беззастережно.

Іван Свiтличний, лiтературознавець i поет

Із ним я теж познайомився у «Вітчизні». З усіх нас Іван єдиний мав квартиру. На Чоколівці. Здається, то була одна кімната з перегородкою. Там було стільки книжок, що навіть важко сказати, який був її розмір. Щосереди, коли до книгарні «Сяйво» надходило поповнення, Іван приносив додому дуже багато книжок. Він знав про всі видавничі проекти. Скажімо, видавалася книжка Сент-Екзюпері. Він дізнавався про те і казав мені: «Ти напишеш передмову» (звичайно, під псевдонімом). Так він по-господарськи підходив до таких речей. Найбільше пам’ятаю нашу зустріч у 63-му. Я йшов на роботу і побачив, що горить публічна бібліотека. Я про це написав текст, відомий під назвою «З приводу процесу над Погружальським». Десь на вулиці я розповів Івану, що написав про спалення бібліотеки, дав йому на читання. У світ текст пустив Іван. До тієї статті він додав і якийсь свій епізод. Залучив ще Чорновола. І ніколи ніде не сказав, хто ж автор. Абсолютна надійність.

Від Івана в мене мало що лишилося. Якось тоді не було прийнято дарувати подарунки. Лишився, правда, опус «Програма у. комуністів». Я тоді його просив не приносити нічого, бо я сам порозпихав усе, що було в мене підозрілого. Але Іван сказав: «Все одно без тебе не обійдеться: доведеться прочитати». І тут прийшли з обшуком…

ДОСЬЄ «УМ»

Євген СВЕРСТЮК
84 роки, письменник, доктор філософії, дисидент

Народився в селі Сільце на Волині. Закінчив відділення логіки і психології Львівського університету й аспірантуру Науково-дослідного інституту психології. Працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту, старшим науковим працівником НДІ психології, заввідділом прози журналу «Вітчизна», відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу». Автор одного з найзнаковіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським» про спалення Державної публічної бібліотеки.

У січні 1972 року був заарештований і в березні 1973-го засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження антирадянських документів до семи років таборів та п’яти років заслання. Після повернення працював столяром на київській фабриці індпошиву №2.

Найвідоміші книги: «Собор у риштованні», «Блудні сині України», «На святі надій», «На хвилях свободи», «Довженко вчора і сьогодні. Образ дисидента», «Шевченко понад часом», «Гоголь і українська ніч».

Улюблений філософ — Іммануїл Кант.

Нагороджений орденом Свободи. Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка. Дійсний член Української вільної академії наук.

Нині працює головним редактором газети «Наша віра».

Учасник Ініціативної групи «Першого грудня».

У людях цінує дар любові.

«Україна молода»

Опубліковано у Новини | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.