Євген Сверстюк: Національний вибір свободи

Розмови про вибір України збаналізувалися. Фактично референдум 1 грудня 1991 року за незалежність уже був європейським вибором. Усі намагання імперії повернути колесо історії назад відкидалися усіма президентами, які, до речі, вийшли з комуністичної школи.

Справа в тому, що національний вибір відбувся ще задовго до нашого народження. Треба тільки глибше осмислити сліди в історичній пам’яті. Нашому поколінню залишилося розчистити давно прокладену дорогу, розчистити від політичних нашарувань епохи перманентного кріпосництва і терору. І, головне, прорватися крізь джунглі стереотипів, закріплених віковим страхом.

У пісні про втечу з чужого полону «на ясні зорі, на тихі води, у край веселий між люд хрещений» усе було ясно. Просування до Європи не таке ясне, європейський дім насторожує правилами твердої дисципліни і суворим дотриманням законів: dura lex sed lex. Там свої незручності й свої хвороби — в тому впорядкованому домі. Але наша молодь, яка виїхала туди, чомусь не хоче повертатися до рідного хаосу, волі та сваволі. В європейському домі заведено лікувати хвороби і називати речі своїми іменами, а також відповідати за свої слова і вчинки. Заведено давно, попередніми поколіннями. А в нашому домі держава — то одне, а народ — то зовсім інше, часом протилежне.

Я належу до покоління дисидентів, яке в період сибірського заслання листувалося із Заходом, ми отримували книжки і моральну підтримку від колег із ПЕН-клубів Англії, Німеччини, Італії та інших країн. Звичайно, я дякував людям Заходу за допомогу, часом вибачався, що ми і в XIX, і в XX сторіччях отримуємо допомогу від них. Чому ви даєте допомогу нам, а не ми вам? У відповідь надходили подяки за те, що ми є людьми, які піднесли цінність свободи і своєю гідністю допомагаємо їм триматися принципів та високих цілей. Допомога бідним — це особиста справа милосердя, а допомога тим, хто бореться проти рабства, — це наше спільне поле захисту людини і вищих цінностей.

На жаль, наші апеляції до Заходу не закінчилися і в XXI сторіччі. Ми далі потребуємо допомоги.

Ті самі імперські сили далі проводять інформаційну війну, і знову не гребуючи ніякими засобами. Вони тримають у своєму полоні дезінформації мільйони людей, потрібних їм для голосування за кандидатів учорашнього дня. Фактично області Східної України, де проживають люди української традиції й ментальності, тотально вкриті сіткою російської імперської пропаганди. І навіть молодь, що бере інформацію з Інтернету, важко виривається з того полону маніпуляції свідомістю.

Для нас було б значною допомогою, якби на Заході з’явилися аналітичні публікації з ѓрунтовним вивченням стратегії й технології обману та лжеінформації про Україну. Багато що використовується ними з арсеналу більшовицької пропаганди ненависті, й це поєднується з неоімперськими технологіями ширення такої ж ненависті та нетерпимості. Не зайвим було б пояснення західних авторів, що таке фашизм і чим він відрізняється від легалізованого криміналу донецької мафії.

Справа в тому, що сучасна зброя в боротьбі проти демократії потрібна для імітації демократичних виборів. Наша спільна мета — донести до народу правду. В інформаційній війні неправда повинна програвати.

Дуже непросто людям зрозуміти, чому Донецьк та Україна — то антиподи, як футбольні клуби «Шахтар» і «Динамо». Чому Донецьк голосує за «свого», навіть коли його не поважає. Чому Донецьк прийняв український прапор, не прийнявши сенсу української державності.

Не забуваймо, що Донецьк раніше називався Сталіно. Тут збиралися робітники, засланці, втікачі, поселенці з різних областей. Комуністична партія виховувала совєтську російську ментальність із загостреною нетерпимістю. Кримінальний елемент легко вписався в ту сталінську спільноту. Але планованого зверху «переплавлення» так і не вийшло. Донецьк дуже різнорідний, але зблокований у політичну масу, яка голосує за совєтським стандартом, де кожен боїться вирізнятися.

Років 15 тому в Парижі відомий французький філософ Безансон, пройнятий симпатіями до України, поставив мені запитання: «А чому українцям не позбутися Донецька і не звільнитися від зайвого тягаря?»

«А знаєте, — відповів я, — з Донецька вийшли найвідоміші українські дисиденти, літератори, діячі національного опору, а вони, відповідно, мали там і своє середовище. Відокремлення не вийде…»

До речі, для пробудження Донецька теж потрібна допомога Заходу, зокрема просте роз’яснення, що без національної ідентичності почуття гідності неможливе.

Якщо до Заходу, як до арбітра, донецькі посткомуністи ще прислухаються, то до голосу незалежної України з її релігійною традицією совок глухий. Отже, тверезі голоси Заходу могли б їм нагадувати аксіоми державності й правила, яких слід дотримуватися.

До речі, до визнання таких правил донеччани часто приходять через релігію.

Пророки лібералізму віщують постхристиянську еру, але ми в Україні з радістю читаємо тихі нагадування західних лідерів про християнські основи західної цивілізації.

Ми вже мали постхристиянську еру понад 70 років. У результаті витворився тип людини, якій не можна вірити, на яку не можна покладатися. І та деструктивна людина прагне необмеженої влади. І, все ж таки, перед усіма нами стоїть проблема налагодження співпраці з нею, з людьми різними і ворогуючими. Це вимагає більше зусиль і більше мудрості, ніж війна.

Ненасильницьким опором злу, по суті, наповнене життя у світі, де в моду увійшов конформізм.

Джерело: День

Опубліковано у Новини | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.