Плата за «адвокатські послуги»?

Польсько-українські стосунки мають давню і непросту історію. Століття протистоянь, панування, війн, які супроводжувалися численними жертвами з обох сторін, закарбували в пам’яті двох народів багато болю, образ, ворожнечі. Крок назустріч один одному був зроблений у 2003 році, коли парламенти України та Польщі прийняли спільну заяву про примирення, а президенти тоді Кучма і Кваснєвський сказали важливі і довгоочікувані слова: пробачаємо і просимо пробачення. Але через 10 років — до 70-річчя Волинської трагедії — поляки фактично в одноосібному порядку вирішили повернутися до болісного питання. Минулого тижня Сенат Польщі ухвалив заяву, в якій трагічні події на Волині 1943-го названі «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Чому змінилася позиція?

«Це — питання внутрішньої політики, — коментує «Дню» Анджей Шептицький, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету. — У нас є багато людей, які критично оцінюють Волинську трагедію та роль в ній Української повстанської армії. Особливо це стосується Польської аграрної партії, яка є другою в коаліції і яка вже кілька років намагається вшанувати ці жертви. На мій погляд, Туск (прем’єр-міністр Польщі. — Авт.) намагався знайти «третю дорогу» до цього. Треба мати на увазі, що ситуація навколо його уряду також не дуже спокійна. У нього низький рейтинг і тому він вирішив так вчинити».

Чому стосунки з Україною приносяться в жертву внутрішній політиці Польщі? Хіба проблеми з рейтингом мають вирішуватися за рахунок Волинської трагедії? «Найважливіший висновок з усього цього полягає в тому, що політики не повинні давати оцінок тим явищам, які ще достатньо не вивчені самими істориками, — говорить український історик Володимир В’ятрович. — В іншому випадку, очевидно, що це не сприятиме налагодженню нормальних стосунків між українцями та поляками».

В свій час, до речі, Україна вирішувала свої внутрішні питання не за рахунок стосунків з Польщею, а залучаючи самих поляків. Всі пам’ятають участь у 2004 році тодішнього президента Польщі Александра Квасневського в якості модератора під час політичної кризи в Україні, яка склалася в результаті помаранчевої революції. Кучма після десяти років правління не міг нормально передати владу, тому йому знадобилася підтримка польського друга. Квасневського піднесли в роль «адвоката». Надалі цей вираз закріпився за Польщею як головного захисника українських інтересів у Європі. А особисто Квасневський на сьогодні є одним із керівників місії «Кокса-Квасневського» (Моніторингової місії Європарламенту), яка займається вже «питанням Тимошенко».

Треба визнати, Польща робить багато для української євроінтеграції, але навряд чи це не співпадає з польськими інтересами. У окремих випадках, вона просто не звертає уваги на позицію України — в даному випадку щодо Волинської трагедії. Виходить, ухвала польського сенату — це плата нашої країни за «адвокатську допомогу»? Чи потрібен нам такий «адвокат»? Невже Україна не може самостійно вирішувати свої питання?

«Польща-»адвокат» — це політичний прийом, — коментує «Дню» представник Партії регіонів Володимир Зубанов. — Справді, Польща більше ніж інші європейські країни зацікавлена у тому, щоб Україна просувалася у бік Європи. У них свій інтерес, але в нас має бути свій. Головне — щоб все було на користь нашої держави. Є об’єктивні речі та відповідна політика, де немає місця таким емоційним термінам як «адвокат» якоїсь країни. Це просто політизована алегорія. Ми — достатньо потужна держава, щоб вирішувати свої питання і бути цікавими іншим державам без усіляких адвокатів. Якщо хтось щиро хоче допомогти і це на користь нашій державі — чому б і ні? Але поляки думають в першу чергу за себе…». Думають, додамо, плануючи майбутнє.

Підтвердженням останньої фрази може слугувати свіжа заява міністра закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, який вважає, що Україна ще не готова до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. «Наскільки я знаю, в Україні реформи не проводяться, тому сьогодні висновок може бути тільки один: Україна ще не готова до підписання угоди про асоціацію», — заявив він перед засіданням міністрів закордонних справ країн ЄС у Люксембурзі, передає «Радіо Свобода».

Аналізуючи останні висловлювання експертів, політиків, журналістів, які лунали в Україні вже після рішення верхньої палати польського парламенту, можна зробити наступний висновок: Здебільше у нас розуміють, що це політичне рішення, яке не відображає позицію всіх поляків. Воно матиме вплив на українсько-польські стосунки, але не повинно їх зіпсувати. Україна має обов’язково відреагувати, але реакція повинна носити інший характер, треба показати високу планку знань і стосунків. Додамо — а для цього треба вчитися.

Звичайно, краще пізно ніж ніколи. Але ще краще — вчасно. Газета «День» ще у 2004 році видала книгу під назвою «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди…». Українські політики читають? Треба читати. Наведемо слова з передмови до польського видання «Війни і мир» Адама Міхніка:

«Україна і Польща — це дві великі країни, розташовані між Росією та Німеччиною. Від наших взаємин залежатиме дуже багато. Розмова про історію складна, але необхідна. Питання в тому, щоб спрямувати свою думку в майбутнє, щоб усвідомити, як багато в нас спільних цінностей та інтересів, а також як багато ми разом можемо досягти…».

«ЗВІСНО, ТІНЬ ВІД ЦЬОГО РІШЕННЯ ВПАЛА НА НАШІ ВІДНОСИНИ З ПОЛЬЩЕЮ, АЛЕ ЦЕ НЕ ЗМІНИТЬ ЇХ ДОКОРІННО»

— Леоніде Макаровичу, про що, на вашу думку, свідчить такий крок з боку Польської держави?

— Поляки все глибше й глибше занурюються в аналіз того, що відбулося на Волині. Одержуючи додаткову інформацію, вони чомусь відмовилися від спільної резолюції українського парламенту й польського Сейму від 2003 року, коли було ухвалено зважене рішення, й на першому місці стояли питання нашого співробітництва та майбутнього. Що ж до історії, ми не спростовували того факту, що 1943 року сталася трагічна подія, були жертви — це реальність. Утім, 2003-го вирішили, що минуле не повинно виступати розз’єднуючим фактором, — навпаки, його треба використати для поліпшення наших відносин. Опісля президенти обох держав відкривали пам’ятники та проголошували промови, які свідчили про те, що ці питання узгоджено на рівні двох держав, й ми йдемо дорогою вивчення питання, а не загострення ситуації.

Нині ж поляки змінили свою позицію. Принаймні Сенат Польщі затвердив рішення, відповідно до якого Волинські події є «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Нещодавно я був у Польщі з громадським комітетом «Примирення між народами» й намагався переконати політичних лідерів, але вони стоять на позиції перегляду заяв, зроблених десять років тому.

Водночас я зустрічався із президентом Польщі Коморовським — він займає виважену позицію й вважає, що події на Волині можна назвати етнічною чисткою, але не характеризувати їх як геноцид і не звинувачувати тільки одну сторону. Адже зброю використовували обидві сторони: й Армія Крайова, й Українська повстанська армія.

Справа навіть не у тому, яке рішення прийнято, а на якому рівні воно приймається. Коли його ухвалюють громадські організації чи політичні партії, — це їхнє демократичне право, але винесення такого питання на міждержавний рівень не є виваженим рішенням. Тим паче, якщо це вже відбулося, потрібно керуватися міжнародними документами, зокрема Конвенцією ООН 1948 року, яка визначає суть геноциду. Окрім того, існує Гаазький суд. Тож треба виносити питання на високий рівень, а не так, по-хуторянськи, ухвалювати рішення й звинувачувати тільки одну сторону.

Попри те, що я й не хочу вживати недипломатичних висловів, але рішення Польщі вважаю непродуманим — воно не сприятиме порозумінню між нашими державами. Загалом, це питання політизується з метою використання його під час майбутніх виборів чи з будь-яких інших політично обумовлених причин.

Не знаю, як діятиме наша держава, парламент, але ми не повинні ковтати це й мовчати. Це не та лінія поведінки, яка свідчила б про нашу честь, гідність і, власне, про історичні факти. Війна була з обох сторін: між Гітлером, фашистською Німеччиною, і тоталітарним Радянським Союзом. Між цих двох гігантів відбувся конфлікт. Проте зараз не потрібна арифметика — де загинуло більше, де загинуло менше — я просив Сенат вивчити це питання. Вони ж сказали, що не можуть не відгукнутися на 70-річчя трагедії, яке буде в липні.

— Ви згадали про діяльність громадського комітету «Примирення між народами». Чи була якась зворотна реакція з польського боку?

— Реакції на це не було. Поляки не мали негативних оцінок щодо заяви нашого комітету, але й зворотних рішень не було. Заразом, я обізнан з позицією президента Квасневського, який добре знає Україну, польської влади. Польща підтримує Україну на шляху до підписання Угоди про асоціацію в листопаді. Коморовський вважає, що це необхідний крок для сучасної України, зокрема до цього докладає зусиль і наш Президент. Ми вдячні за ті речі, які спонукають нас до вирішення європейських питань.

Що ж до комітету, він був створений не на один день й продовжить працювати, переконувати українське суспільство та подавати сигнали Польщі. Ми звертаємося до здорового глузду, хоч і не всі до нас дослухаються. Україна, у відповідь, не повинна загострювати свої заяви й звинувачувати Польщу. Ми маємо відреагувати таким чином, щоб усі знали: наша держава, громадськість не залишаються осторонь таких питань.

— Спікер польського Сейму Богдан Борусєвіч виступив проти резолюції, але зазначив, що вона є наслідком посилення позиції радикалів. Як прокоментуєте?

— Справді, посилення радикальних настроїв відбувається в усьому світі під впливом погіршення матеріального, соціального становища людей, глобалізації. Нам потрібно це фіксувати, але головне — не мовчати, щоб не склалося враження, що ми не звертаємо уваги на такі питання. Україна має відповідати на будь-які заяви чи то Польщі, чи то Росії. Інколи ми вдаємося до тактики «все само собою перемелеться», але історія нагромаджує факти, й це призводить до реальних дій, які ускладнюють наше життя.

Варто зазначити, що ми маємо й внутрішні проблеми. Так, комуністи, наприклад, продовжують вважати, що на Заході — вороги. Пан Колесніченко ображає минуле, історію, виборців інших політичних сил, зокрема «Свободи», не всі декларації якої мені подобаються, але за них проголосували українці. У цілому, люди, які долучилися до комуністів, або є такими за своїми переконаннями, хоч і носять квитки інших партій, «допомагають» Україні займати свою чітку позицію, зокрема в міжнародних питаннях. Таких людей ми повинні знати й пояснювати громадянам, звідки взялася їхня позиція, — вона навряд чи виходить з України, радше, має центри за її межами. Ця «п’ята колона» працює проти нашої держави. Слава Богу, що їх небагато, але вони є.

Поляки, з якими ми вели переговори, казали, що ви, мовляв, протестуєте, аргументуєте свою позицію, а представники вашої провладної партії роблять заяви ще гірші, ніж ми, — розберіться спочатку всередині власної країни. Якщо людина — невіглас, не знає історії чи знає її під таким кутом, щоб знову посварити людей, і, озброївшись книжками про ОУН — УПА, йде по країні й розповідає, які погані українці: тут — фашисти, антифашисти, тут — націоналісти, екстремісти — хіба вона збирається будувати єдину Україну, сприяти становленню миру та спокою у державі?

За кордоном такі речі досить важко пояснити. Там люди не розуміють, де ще є така нація у світі, яка б заявляла про єдність, але насправді хотіла б розділитися.

— Чому, на вашу думку, влада й досі не відреагувала на рішення польського сенату? Якою має бути реакція?

— Передусім парламент мав зробити якусь заяву: не обов’язково відзначати цю дату, але потрібно ухвалити певну заяву чи резолюцію щодо 70-річчя Волинської трагедії. Не можна проігнорувати це питання. До того ж польська сторона відкрита для взаємних дій. Коморовський сказав, що готовий зустрітися з українським Президентом, щоб обговорити це питання. Реакція має бути, щоб не було враження, що там діють, а ми продовжуємо чекати, доки хтось щось зробить за нас.

— Ви багато говорили про взаємини двох країн, але у світлі останніх подій чи можна вважати Польщу «адвокатом» України, як про це часто говорять, і чи потрібен нам «адвокат»?

— Я говорив із президентом Коморовським і скажу, що він дуже відданий інтересам України. Його слова викликають не тільки повагу, а й глибоке розуміння людини: «Якщо Україна підпише Угоду про асоціацію, я пішки піду до Божої Матері». Цей польський вислів використовують у випадках, коли йдеться про щось дуже важливе. Коли таке каже президент Польщі — має бути величезна повага до переконань такого президента. І ми, зі свого боку, маємо робити все можливе для підписання цього документа. Усі партії підтримують Україну в її європейському виборі — в один голос.

Однак ця проблема існує, й нині вона загострилася. Але й ми не все зробили для вивчення цього питання й тому трохи запізнилися з реакцією. Однак наша позиція має бути спокійною й виваженою — не потрібно загострювати. Звісно, тінь від цього рішення впала на наші відносини з Польщею, але це не змінить їх докорінно: Польща не перестане допомагати Україні, а Україна не перестане поважати Польщу. Цей прикрий випадок треба виправляти своїми діями, порозумінням і подальшим поліпшенням наших відносин.

КОМЕНТАРІ

«НАШІ ВІДНОСИНИ ЗАРАЗ НЕ ТАКІ, ЯК БУЛИ КОЛИСЬ»

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету:

— Є п’ять вимірів цієї справи:

1) історичний — кожна нація намагається пам’ятати про свою історію, особливо про моменти, які є для неї надзвичайно важливими чи сумними;

2) моральний — питання вшанування польських жертв, які загинули на Волині;

3) внутрішня політика — багато поляків має коріння на Кресах — колишніх східних землях міжвоєнної Польщі, вони цікавляться тим, що там відбувається. Це голосування можна розцінювати як спробу сподобатися цим виборцям — родичам тих, хто колись жив на Волині;

4) міжнародне право — потрібно пам’ятати, що за законами міжнародного права парламент не представляє держави у міжнародних відносинах. Державу офіційно представляє тільки президент, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Так є за конвенціями ООН;

5) Зовнішньо-політичний — ця ухвала може в якомусь сенсі негативно вплинути на польсько-українські відносини. Але я не думаю, що це буде якась довготривала криза. Цей рік буде тяжким для наших відносин з огляду на 70-ті роковини Волинської трагедії.

На запитання про те, чому формулювання цієї резолюції було змінено, є декілька відповідей. По-перше, це значення польсько-українських відносин для польського уряду. По-друге, це також юридичне питання. Геноцид має юридичне визначення, яке записано в Конвенції ООН від 1948 року. Вживання цього терміна уже відсилає нас до неї. Вживання такої м’якої форми «з елементами геноциду» — якось безпечніше.

Чи може ця резолюція свідчити про послаблення відносин між Києвом та Варшавою? Нічого нового в тому, що наші відносини зараз не такі, як були колись. Польща вже не так цікавиться Україною, як 2005 року. Позаяк Україна 2010 року стала зовсім іншою країною, ніж була 2005-го. У кожній країні парламент найперше дбає про внутрішню політику, а депутати — про своїх виборців.

«СИМВОЛІЧНО, ЩО У ФАКТИЧНО СТОРІНКОВОМУ ТЕКСТІ ЦІЄЇ ПОСТАНОВИ Є КІЛЬКА СЕРЙОЗНИХ ІСТОРИЧНИХ ПОМИЛОК, ЯКІ СТАЛИ ОСНОВОЮ ДЛЯ ЦЬОГО РІШЕННЯ»

Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик, учасник громадського комітету «Примирення між народами»:

— Ухвала польського Сейму свідчить про те, що тема подій Волині 1943 року продовжує політизуватися, тобто політики хочуть давати свої оцінки швидше, ніж історики, незважаючи на те, що історичні дослідження і дискусії тривають. Ба більше, в цьому разі такі політичні оцінки є абсолютно безглуздими тому, що саме формулювання «етнічні чистки з ознаками геноциду» не несе якоїсь чіткої юридичної характеристики: з одного боку, воно містить слово «геноцид», а з іншого — ці акції не названо геноцидом.

Якщо ж говорити про історичну оцінку подій, то очевидно, що в цій постанові вона є надто однобокою. Тобто йдеться тільки про страждання польського населення та про українські антипольські акції. Натомість польські політики вперто не хочуть помічати того, що були й антиукраїнські акції з боку польського підпілля і, відповідно, серед жертв цього конфлікту були й українці.

Взагалі, як на мене, символічно, що у фактично сторінковому тексті цієї постанови є кілька серйозних історичних помилок, які стали основою для цього рішення. Наприклад, постанова починається з констатації нібито факту про те, що 9 лютого 1943 сотня УПА знищила мешканців польської колонії Паросля. Така гіпотеза, звісно, є в поляка Ѓжеѓожа Мотики, але вона так і не знайшла свого документального підтвердження, тому в постанові Сейму її не варто було використовувати. Далі в постанові йдеться буцімто про 100 тисяч втрат поляків внаслідок цього конфлікту. Знову ж таки, ця цифра побутує в польській історіографії, але владі треба надавати серйозні джерела стосовно методології підрахунку цих жертв.

Зараз ми бачимо, що у Варшаві демонструють відверте небажання слухати іншу сторону, а ведуть мову лише про свої страждання і звинувачують в усіх гріхах іншу сторону. Очевидно, що такі моделі поведінки можуть запозичити й українські політики, які говоритимуть про те, що жертвами були тільки українці і що відповідальними були тільки поляки. Більш того, вони зможуть на підтвердження використати певні епізоди, коли підпіллям були винищені цілі українські села для того, щоб обґрунтовувати, що ці акції також можна кваліфікувати як геноцид. І відповідно, впровадженням таких моделей поведінки може завести в глухий кут будь-які спроби подолати це трагічне минуле.

Утім, зараз надзвичайно важливим є факт створення в Україні громадського комітету «Примирення між народами». Також важливим є факт того, що з українського боку за останні місяці пролунало багато заяв від керівництва УГКЦ, УПЦ КП, спрямованих на примирення. Певна річ, бентежить, що відповідні громадські ініціативи не знайшли поки жодного відгуку з польського боку. Тобто, на відміну від 2003 року, ми з Польщі сьогодні чуємо тільки голоси праворадикальних сил, а не тих людей, які готові говорити про польсько-українське примирення. Відповідно, мені здається, що ця рука примирення, простягнена українцями бодай на громадському рівні, поки що зависла в повітрі і не знайшла партнера з польського боку.

Очевидно, що це, між іншим, можна пояснити відсутністю будь-якою позицією щодо цієї проблеми в керівництві сучасної держави, для якої українська історія є взагалі нецікавою, і конкретна тема, зокрема. Це якоюсь мірою радикалізує вимоги деяких правих політичних середовищ, які вважають, що зараз — найкраща нагода скористатися такою відсутністю цікавості з боку влади для того, щоб просунути власне бачення минулого. Але я вважаю, що навіть ті кроки, які були здійснені громадським комітетом, сама заява, поїздка керівника громадського комітету Леоніда Макаровича Кравчука в Польщу, його зустрічі з деякими провідними політиками, таки відіграли досить важливу роль. Вони показали, що попри відсутність офіційного голосу стосовно цього конфлікту з боку України, нам небайдужа ця тема, і українці мають своє ставлення до цієї проблеми і найважливіше — українці спрямовані на те, аби конфлікти, повязані з минулим, там і залишалися.

Але я все ж думаю, що незабаром все-таки настане певний процес «протверезіння» і з боку польського суспільства, і скоро ми почуємо нормальні, «тверезі» голоси поляків, які, як і українці, розуміють, що хай би якими були трагедії минулого, вони не повинні руйнувати наші сьогоднішні відносини.

Звісно, партії Туска вистачило здорового глузду не називати цих акцій геноцидом, але щоби не втратити своєї підтримки у правих політичних середовищах, влада вирішила піти на таке формулювання, як «етнічні чистки з елементами геноциду». А це, знову ж таки, є результатом політичного компромісу, який не має нічого спільного ані з історією, ані з юриспруденцією. Це пов’язано з тим, що праві польські партії та громадські організації цього року і протягом попередніх років провадили досить широку інформаційну кампанію, в якій постійно говорили про геноцид проти польського населення. Такі дії призвели до того, що настрої в польському суспільстві, сформовані правим середовищем, є наразі такими, що навіть ті партії, які не підтримують цієї концепції, не готові відверто виступити проти неї.

«МИ — ДОСТАТНЬО ПОТУЖНА ДЕРЖАВА, ЩОБ ВИРІШУВАТИ СВОЇ ПИТАННЯ БЕЗ УСІЛЯКИХ АДВОКАТІВ»

Володимир ЗУБАНОВ, Партія регіонів, радник Президента України:

— Держава, як окрема одиниця, займається своєю історією, її створенням, захистом, вихованням людей у патріотичному дусі — таку позицію має займати будь-яка держава, в тому числі й Україна. Наші сусіди це роблять: і Польща, і Росія, й Румунія, й Угорщина. Україна поки молода держава і ще шукає спільну позицію в певних моментах. Польща показує своєму народові й усьому світові, що історія була така. Хоча до цих подій слід ставитися об’єктивно. Варто знати, чому виникли такі відносини між поляками та українцями. Підняти документи про події 1919 р., що відбувалися після розпаду Австро-Угорської імперії. Тоді була резолюція Ліги Націй, що світова спільнота дозволяє приєднання до Польщі українських земель, але за однієї умови — Польща з повагою поставиться до національних почуттів українців, сприятиме розвитку їхньої культури й мови. Що ж робили поляки? Чи не давали вони більше преференцій полякам. Тож треба просто знати історію й тоді робити висновки. Якщо ж політики влізають із своїми коментарями, не знаючи історії, а просто для того, щоб заполітизувати ситуацію, це не полегшить вирішення такого складного питання.

Резолюція, можливо, була ухвалена з величезною емоційною складовою. Одна політична сила поставила це питання, а інша частина підтримала його, щоб не здаватися не патріотами Польщі. Політики маніпулюють думками громадян, а громадяни не знаходять часу для вивчення історії та формування власної думки.

Щодо реакції української влади, я б обмежився створенням робочої групи в парламенті з вивчення відносин Польщі й Західної України. Не просто підняти галас, а вивчити це питання із залученням польських та наших вчених і серйозно поставитися до цієї резолюції. Нарешті вивчити хоча б свою історію. Коли ми будемо її знати, на рівні фахівців ми зможемо дійти до спільної резолюції двох парламентів, яка стосувалася не тільки Волині, а й операції «Вісла» й загалом періоду з 1919 по 1939 рр. Думаю, поляки б не були проти такої ініціативи. У нас білих плям в історії дуже багато.

Польща-«адвокат» — це політичний прийом. Справді, Польща більше ніж інші європейські країни зацікавлена в тому, щоб Україна просувалася в бік Європи. В них свій інтерес, але в нас має бути свій. Головне — щоб все було на користь нашої держави. Є об’єктивні речі та відповідна політика, де немає місця таким емоційним термінам, як «адвокат» якоїсь країни. Це просто політизована алегорія. Ми — достатньо потужна держава, щоб вирішувати свої питання і бути цікавими іншим державам без усіляких адвокатів. Якщо хтось щиро хоче допомогти й це буде на користь нашій державі — чому б і ні? Але поляки думають в першу чергу про себе, а не про нас. Утім, я б не драматизував інцидент із резолюцією: нам із поляками ще довго жити разом, так само і з росіянами — треба жити дружно, але відстоювати власні інтереси. А для того, щоб їх відстоювати у сфері історії, треба знати історію.

Джерело: День