Мирослав Маринович: «Релігійна освіта в нинішній Україні — ніби острови в Тихому океані»

Інтерв’ю з учасником ініціативи «Першого грудня» Мирославом Мариновичем — публіцистом, релігієзнавцем, членом-засновником Української Гельсінської групи, віце-ректором Українського католицького університету у Львові.

- Пане Мирославе, чим, на ваш погляд, є сьогодні для України релігійна освіта?

- Релігійна освіта в нинішній Україні – ніби острови в Тихому океані: відірвані одне від одного, розкидані, осиротілі. Та й виникли вони не внаслідок якогось потужного континентального зсуву, а з вулканічної активності: десь знайшлися ентузіасти релігійного просвітництва, і їхній ентузіазм вихлюпнувся понад усереднений рівень моря.

Ці острови не об’єднані в один архіпелаг, що мав би, в принципі, постати з осмисленої політики у сфері державно-церковних відносин. І довкола цих гарячих островів усе ще сердито шипить і піниться морська вода. Адже ми все ще тлумачимо принцип відокремлення релігії від школи в типово радянській, тобто атеїстичній манері. Релігійний світогляд для нас якщо вже й не «опіум для народу», то ознака відсталості, якої слід соромитися й на людях її не показувати.

Нарешті, для більшості чиновників релігійна освіта – це радше джерело проблем і головного болю, аніж партнер, інвестиції якого нічим замінити не можна. Тобто ми лише на півдорозі до нормального цивілізованого стану.

- Чи уподібнена сьогодні релігійна освіта з освітою духовно-моральною? В чому відмінності?

- Обидві сфери багато в чому накладаються одна на одну, проте не є взаємозамінними синонімами. Сьогоднішня освічена людина повинна мати всебічне уявлення про різні релігії, але дотримуватись має лише однієї системи переконань. Мішанина в останньому позбавляє людину духовно-морального хребта, призводить до втрати моральної «гравітації». Іншими словами, тоді людина перестає розрізняти добро і зло.

Обидва види освіти взаємозалежні та взаємно впливають один на одний. Так, хибна духовно-моральна основа людини призводить до нетерпимості щодо інших вірувань і до агресії щодо їхніх носіїв. І навпаки, правильна духовна постава людини робить її прихильною до тих, хто шукає Бога в інший спосіб. Бо всі ми тоді виявляємось подорожніми на одному шляху до Бога.

Так само належна релігійна освіта відкриває перед людиною духовний досвід минулих епох, який вартий його врахування та засвоєння. Більше того, правильна релігійна освіта розкриває провіденційне значення сучасного безбожництва, бунт якого в ширшій перспективі набуває релігійного сенсу.

- Які освітні заклади сьогодні забезпечують якісно високий рівень релігійної освіти?

- Тривалий час українська освіта розвивалася у післяпросвітницькій парадигмі, у якій аксіомою було правило: «Сучасна наука принципово відмежовується від усіх питань, що стосуються норм і цінностей. Проблеми обов’язку і сенсу життя перебувають поза її межами» (Здзіслав Краснодембський). В результаті коли в людині працювало крило розуму, друге крило – крило віри – мало знерухоміти. І навпаки. Не дивно, що замість рівного польоту ми мали безконечні кульбіти, які оберталися для людства великими трагедіями.

Сьогодні вже стає зрозуміло, що щось тут не так. Зокрема, і в Україні з’являються поодинокі навчальні заклади, які намагаються виробити модель ціннісно-зорієнтованої освіти. Адже знання, які не покладено на духовну основу, можуть стати міною сповільненої дії. Тому до того досвіду в ділянці гармонізації освіти, який виробляється, скажімо, в Острозькій академії чи в Українському католицькому університеті, мали б уважно приглянутися всі освітяни України.

Загалом завдання ціннісно-зорієнтованої освіти непросте, оскільки існує потужна спокуса повернутися у простий і зрозумілий допросвітницький час. Існує спокуса підмінити вільний відгук людини на заклик Бога силовим заганянням її «до щастя». Мабуть, у мозку нашому прориті якісь авторитарні рівчаки, в які сповзає кожен добрий намір підняти духовність людини.

Але треба бути обачним, оскільки, як сформулювали отці Другого Ватиканського собору у Декларації про релігійну свободу, «правда перемагає не інакше, як тільки силою самої правди, що водночас і лагідно, і сильно проникає в уми». Недовіра до людської свободи й поспіх задля швидкого результату можуть викликати новий бунт неопросвітництва.

- Як Ви оцінюєте роль християнської етики в процесі релігійної освіти та духовно-морального виховання? Які є здобутки в цьому процесі?

- Я вітаю саме впровадження такого предмета і вважаю, що набутий досвід має бути ретельно проаналізовано. Успішні моменти слід поширити на всю Україну, негативні елементи необхідно усунути, щоб не піддавати сумніву увесь експеримент.

Однак і тут не шукаймо собі простих і безболісних шляхів. Свобода совісті залишається незмінним пріоритетом, а тому в Україні має відроджуватись не лише християнська, а й юдейська, мусульманська, буддистська чи секулярна етика, доки є в нашій державі носії цих релігійних чи арелігійних вірувань. Ясна річ, чиновнику значно простіше накинути школі один-єдиний підручник – скажімо «нейтральний» підручник загалом «Етики». Але секулярна антропологія у ньому докорінно відрізняється від антропології релігійної. Ось чому не уподібнюймось тим горе-господарникам, які свого часу засипали колгоспні ниви одним-єдиним ДДТ. Кожна людина живе в силовому полі своїх переконань, отож етичний лік має бути пристосований до логіки їхньої аргументації.

- Які здобутки і перспективи у розвитку вищої релігійної освіти України? Чи важливою є міжконфесійна співпраця в цій царині?

- За двадцять років незалежності різні релігійні громади – стихійно чи свідомо – виробили в Україні головне: відчуття, що ми все-таки в одному човні. Те, що ми довго вважали нашим національним нещастям, – я маю на увазі конфесійну та юрисдикційну множинність, – обернулося певним паритетом сил, який стабілізував міжконфесійні стосунки та утвердив релігійну свободу.

Проте за останні роки у нашому суспільно-політичному організмі озвалися давні авторитарні спокуси, які підважують засадничі принципи релігійної свободи. Якщо ми в Україні успішно перехворіємо ними, то виробиться належний імунітет, а тому перспективи релігійної освіти будуть справді великими. Якщо ж подолати негативні тенденції нам не вдасться, то треба буде чекати нового циклу розкріпачення людини, яке обов’язково настане – питання лише: коли?

- Як напрацьований досвід у цій освітній галузі слід використати, щоб релігійна освіта та духовно-моральне виховання вдосконалювалися?

- Ніхто не знає єдиноправильної та всеперемагаючої розв’язки. Держава та релігійні інституції мають творити дискусійні майданчики, на яких здобутий досвід міг би знайти належне пошанування та оздоровче коригування. Йдеться не про уніфікацію досвіду, що могло б убити будь-яку ініціативу. Йдеться про взаємовигідне партнерство, яке могло б, навпаки, вивільнити творчий пошук.

Розмовляв Василь МАХЛЮК.

Опубліковано у Інтерв’ю, Новини. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.