Розмова з учасником ініціативи «Першого грудня» Євгеном Сверстюком: про вчителів життя, видання із кримінальними «хвостами» та про маст-хеви культурної людини
Дзвінок біля дверей відчайдушно калатає. Зізнаюсь, це я його так мордую. Дуже кортить швидше опинитися всередині. Ще б пак: сьогодні побачу книгозбірню, й не абичию, а саме Євгена Сверстюка! За хвилю господар відчиняє, й з-за його спини прямо з передпокою визирають книжки. Пан Євген із змовницьким поглядом, хитро поблискуючи скельцями окулярів, енергійно проводить екскурсію. Нічого собі, гадаю, хотіла б я в неповних 85 стільки перечитати й мати світогляд таких масштабів! Буквально в кожній кімнаті та навіть коридорах — шафи з фоліантами. Томи живуть у два ешелони, як каже господар. Я б взагалі це назвала книжковим районом. Позаяк є квартал філософії, словників, релігійний, гоголівський, дисидентський — і це ще не вичерпний перелік. Власник друкованих експонатів зізнається, що тепер уже не поповнює бібліотеку, — все більше з неї дарує. Перед книжками репродукція Туринської плащаниці (подарунок Мирослава Мариновича), значних розмірів портрет Шевченка та багато ікон — таке от органічне поєднання від Євгена Сверстюка.
— Бачу розкішну книгозбірню. Розкажіть про неї: що для вас особливо цінне, й взагалі, за яким принципом добираєте літературу?
— Вона сформована упродовж всього життя, але найбільший масив складено в 60-ті. Переважно тут те, що було на часі. Скажімо, Ремарка можна було позичити й віддати, а от Екзюпері хотіли мати. Якщо ж говорити про філософську літературу, то я збирав Гегеля, Ляйбніца, Монтеня. «Моїм» філософом вважаю Канта. Тому, власне, маю й його й про нього багато. Тут є той самий шеститомник Канта, що був зі мною у валізці з приватними речами в таборі. Звісно, не можна оминути українських перекладів Гомера, виконаним священиком Борисом Теном у концтаборі. Ще от Шекспір у шести томах. У наш час був популярний Камю, хоча він і непростий для розуміння. Ну — й література шістдесятників, вона в мене за обов’язком і є найближчою.
— У численних інтерв’ю ви говорите про Олександра Довженка як особливо важливу постать. Ким він є за вашою версією?
— У мене є все, що видавалося про Довженка. Річ у тім, що він у нас — постать дуже затуманена й сфальсифікована. Чому так трапилося саме з Довженком? Він був представлений світу як радянський класик, що живе в Москві. І лише згодом почали здогадуватися, що його не пускають у Київ. Ми почали розшукувати в 60-ті роки заборонений сценарій «Україна в огні» — ви його читали? Знаєте, він зараз нецікавий, а тоді це був справді вибух. Полеміка зі Сталіним, із режимом — виступив дуже прямо. Це була перша спроба критики класової політики, колективізації, партійної секретності (це ж було серце партії —документи «під замком», і думки так само.) Існує секретний виступ Сталіна (на котрому був Рильський і Бажан — для того, щоб знати, що до Довженка слід ставитися дуже пильно), який не ввійшов у його томи, — із зусиллями мені вдалося-таки його розшукати, а також доноси, формуляр на Довженка та його секретні щоденники. Це все я опублікував у книжці «Олександр Довженко вчора і сьогодні. Образ дисидента». Щоправда, вона вийшла малим накладом і більше не перевидавалася.
— У ряді таких сфальсифікованих постатей може стояти й Микола Гоголь? Він у вас «прописаний» на окремій етажерці. Очевидно, теж особливий?
— У Гоголя немає таких сенсаційних речей, як у Толстого чи Достоєвського, Чехова, але він стоїть поруч. І навіть більше — вчить їх. Він постійно фігурує в нашій свідомості. Путівника до Гоголя не було. Непізнаний, він розділений надвоє : автор «Мертвих душ» і той, кого критикував Бєлінський. На засланні я мав змогу читати Гоголя в бібліотеці. Звісно, постійно контролювали, мовляв, що він там постійно читає? Гоголя? Ну нехай, то ж не нищівний Чаадаєв… Для мене Гоголь — учитель життя, як і Сковорода, й Шевченко.
— Бачу кілька видань Віктора Домонтовича — його не часто зустрінеш у приватних бібліотеках. Тут взагалі багато рідкісних, нетипових книжок…
— Так, це мені подарував зі своєї бібліотеки Юрій Шевельов. А от ще із нерозтиражованих Іван Кошелівець «Сучасна література в УРСР» — бомба, видана 1964 року. Це був такий рознос радянської літератури! Наприклад, автор пише, що в той же день, як впаде режим, впаде й особистий авторитет Корнійчука, тобто офіційного «сталінського» письменника. За цю книжку багатьох судили, в кого вона була й хто її розповсюджував.
— Вам вдалося уникнути цього?
— Ну, на дуже тонкій грані збалансував. Батько Оксани Забужко, коли він побачив у мене цю книжку, то вмовив дати почитати. Хоч я й був проти, бо КДБ знайде, й точно знатиме, від кого. Але все ж дав. Через деякий час вона-таки була в КДБ. Стефана допитували, але він не зізнався, не те, що від кого ця книжка, а навіть те, що вона в нього взагалі була. Але засудили Іващенка та Заливаху за розповсюдження. Нині мало хто знає, яку роль відіграла ця книжка. Вона має страшний кримінальний «хвіст». І взагалі це ім’я маловідоме — от що прикро.
— А де зараз можна дістати її зокрема та подібні видання загалом?
— Найкраще — в «Смолоскипі» на Подолі. Туди Осип Зінкевич перевіз свою редакцію з Америки. Там є цілі стоси книжок і журналів.
— Якось ви сказали, що під час викладання в університеті ділилися літературою зі студентами. Що саме це були за томи?
— Є така тонкість, що самвидав і книжки студентам можна давати лише ті, котрих не бояться брати до рук. Наприклад, «Театральні згадки» Садовського, неприхованого українського націоналіста. І от коли ви знаєте, що це таке, то купуєте цілий оберемок і роздаєте. А ще давав ризикованого і вкрай забороненого Єфремова («Історію українського письменства»).
— Певно, це більше заохочувало, аніж зупиняло? Вдавалося обходити контроль?
— Звісно. Ось, наприклад, слідчий допитував Василя Овсієнка (сидів із Стусом), кому саме він поширював самвидави. Василь і відповідає: «Порядним людям, котрі не донесуть». Із книжками, як і з людьми, — вони мають офіційну обкладинку, анотацію, але не кожен добере, що вона заборонена. Дуже не любили тих, хто «будить», — особливо Єфремова та Хвильового. Якби я на той час мав Шевельова, то не було б проблем, — ті, хто шукав, дивлячись на видавництво, просто не знали його.
— Що б ви порадили читати, й молоді особливо, коли є такий вибір і свобода?
— На Заході був модернізм, а потім постмодернізм. У нас же одразу після соцреалізму — постмодернізм. І він мав такий провінційно-розхристаний вигляд. Це вилилось у поверховість і примітивність світогляду. Треба знати мову, щоб мислення вироблялося на класичних зразках — римських та грецьких. Для людей культури знання Євангелія та Біблії — то азбука. У Солженіцина в «У колі першому» є блискучий розділ «Усмішка Будди». Там ідеться про «виставу» для західної делегації з Елеонорою Рузвельт. Ув’язнених показали в зовсім інакших, пристойних умовах. На столику лежали навіть Біблія та Коран. І от, скориставшись моментом, один із арештантів вирвав три сторінки із Євангелія від Матвія, миттєво згорнув у кульку й вставив замість вирваного зуба. Потім у нього їх все ж відібрали. Мене страшенно зацікавило, що ж то були за сторінки? Я сам із Волині й у іншій державі народився. Біблія не була заборонена, просто бракувало коментатора. Так от, виявилось, що то Нагірна проповідь Христа. Тобто те, що дало дух європейській культурі на цілі століття.
А ще дуже якісна серія ЖЗЛ — ці книжки дуже далеко виходили за рамки культурної парадигми. Я б радив читати їх, оминаючи Гітлера, Сталіна Леніна та подібних (кожна сторінка пахне смаленим — то для обивателів література).
Узагалі книжками, які потрібно знати в обличчя, повинно займатися певне коло людей. Мені вдалося «протягнути» — посприяти видавництву кількох видань. Серед них «Розстріляне відродження» Лавріненка, «Сквозь раскулачивание и голодомор» Гойченка, «Жнива скорботи» Конквеста (цьому впливовому історикові, до речі, надав матеріал Джеймс Мейс, хоча між ними й були напружені стосунки). І дві безпосередньо написані мною — «Шевченко понад часом» і «Довженко вчора і сьогодні. Образ дисидента». До речі, Солженіцин про табори написав не найповніше — він сам це визнав, коли побачив книжки Семена Підгайного «Недостріляні» та «Українська інтелігенція на Соловках». Ці тексти масово не видавалися, й про них мало хто знає.
