Бажаю всім і в новому році, і в майбутніх роках саме цього відчуття надії, яке дає певність. Все буде добре
Завжди, коли йдеться про щось цікаве новорічне, я згадую день – власне, не день, а пізній вечір, який зовсім не був чимось помітний. Жодної події не сталося. Це була ніч. Закінчувався 1941 рік і починався 1942-й. Цей день приблизно співпадав із тим календарним святкуванням Різдва, яке усвідомив я пізніше.
Раптом я вийшов на вулицю і відчув, що все не таке, як щодня. І навіть удар черевиком по грудці снігу озвався скляним дзвоном. Нахлинуло раптом відчуття казки – спочатку Андерсенової, а потім Гоголевої… Це було якесь не миттєве, а доволі тривале переживання, яке я потім щоразу зустрічав, коли гоголівську “Ніч перед Різдвом” перечитував і коли взагалі відчував оцей аромат, оцю атмосферу піднесення, відкриття, співучасті в чомусь такому дуже великому, що кудись веде.
Я не випадково згадав цей кінець 1941-го, початок 1942 року… Мені було тоді вже десять, я все розумів. Як нині пам’ятаю всю ту історію, роки окупації, яка давно вже минула. А коли розповідаю, люди цього не відчувають. Відчути оце свято, його святість і ту надію, яку воно несе, – це, мабуть, було найкраще саме в ті жахливі роки. Ми були не просто співучасниками тих подій – ми були жертвами.
Але в мене не залишилося в пам’яті відчуття жертовності. Не залишилося того безсилля і тієї розпачі, яка захоплювала людей у ті страшні роки. Чомусь раптом зблиснула надія. Тому я завжди пов’язую оті сакральні дні Різдва саме з відчуттям надії.
На що можна було сподіватися в ці роки окупації, коли ми не були господарями своєї долі? Думаю, що це відчуття надії було похідним від того впертого бажання жити і підкорити життєвим ритмам усю ту жахливу смерть, яка зіяла своїм крилом тоді на кожним із нас.
І що ближче до відчуття загрози, то сильніша потреба людини в надії. Ця потреба породжує якісь обриси майбутнього, створює нам умови для того, щоби ми могли це майбутнє якось облагородити своїми сподіваннями і добитися переламу в ході історії.
Говорю якісь абстрактні речі – повірте, що це від спогаду і від тієї любові до людей, яку проносить людина вже у моєму віці. Бо врешті-решт надія – це похідне від любові до людей.
Мені хочеться ще раз поглянути на все те, що було позаду. Було багато злого, сумного. І все ж надія нас ніколи не покидає – у цьому є велика історична правда. Тож я бажаю всім і в новому році, і в його продовженні в майбутніх роках саме цього відчуття надії, яке дає певність. Може, наївно звучить фраза – але все буде добре.
Мирослав Попович, учасник ініціативи «Першого грудня»
