Довго запрягає, але швидко їде

Розмова з учасником ініціативи «Першого грудня» В’ячеславом Брюховецьким у передачі «Гра в слова і не тільки».

В’ячеслав Брюховецький: “Я переконаний, що через три роки Україну чекає велике потрясіння, яке будуть робити молоді”

Віталій Гайдукевич: Будемо говорити про справи українські, справи важкі, до певної міри справи світоглядні та філософські, але і день сьогодні тому сприяє, та і гість наш сьогоднішній, безумовно, може говорити про такі речі фахово й авторитетно.

Ірина Славінська: І у нас сьогодні в гостях, як ви бачите, пан Брюховецький – почесний президент “могилянки” (Національної Києво-Могилянської Академії). І ми сьогодні будемо говорити не тільки про університетські та студентські питання, хоча до них ми теж звернемось, але почнемо, напевно, з теми, яку задає сьогоднішній день, 24 листопада – День пам’яті жертв голодомору. І ми, коли готувались до цього ефіру, згадали про те, що у публічному дискурсі в останні роки часто повторюється думка про те, що репресії 30-их, плюс Голодомор, який відбувся в 1932-33 роках – це дуже потужна психологічна травма така, історична травма, яка досі луною відгукується на наступних поколіннях. І ви як людина, яка багато працює з молодими людьми, власне, зі студентами, чи бачите ви відгомони цієї травми? Чи, може, за останній, 21-ий рік незалежності, щось змінилося і симптоматика, скажімо, якось помінялася?

Віталій Гайдукевич: Або причини змінилися?..

В’ячеслав Брюховецькийпочесний президент Національного університету “Києво-Могилянська Академія”: Ну, ви розумієте, тут питання не тільки у психологічній травмі. Якраз, якщо говорити про психологічну травму, то більшість із мого покоління взагалі не знала про Голодомор, про репресії. Голодомор для мене… Ну, власне, не Голодомор, але коли я приїздив до баби, то там висів на горищі мішок із сухарями. Це справді було. І коли я питав: “А навіщо?” – казала: “А якщо буде голод?” Що уявлялось? Ну, який голод?

Все почалося не у 30-ті роки, а раніше, уже у 20-ті роки, зразу після того, коли відбулась більшовицька інвазія на Україну. Була знищена Українська Народна Республіка, почались арешти. І винищувалися хто? Винищувався цвіт нації

Я думаю, що найпотужніше відчуваються генетичні втрати, тому що все почалося, по-перше, не у 30-ті роки, а раніше, уже у 20-ті роки, власне кажучи, зразу після того, коли відбулась більшовицька інвазія на Україну, була знищена Українська Народна Республіка, почались арешти. І винищувалися хто? Винищувався цвіт, власне, нації. Спершу це були інтелігенти – їх винищили. Одночасно повстанців, яких називали бандитами тоді, а це були охоронці своїх містечок чи сіл. А далі просто найбільш роботяще, вола, можна сказати (і я в це не вкладаю ніякого негативного сенсу), – було винищене селянство, але не просто селянство, а креативне, той так званий куркуль, тобто ті люди, які працювали. І тому, певна річ, що генетично воно позначилося на нації. Це не значить, що всі були якісь меншої якості чи що. Але якщо брати на загал, то певна річ, що ті, що сильні, не могли продовжувати свої роди.

Віталій Гайдукевич: Але ж водночас інформаційна блокада, яка була, зруйнована до певної міри. І немає зараз проблеми отримати інформацію, якщо існує бажання. Але водночас, будь ласка: отримуй, вивчай, аналізуй, роби висновки. А чому не робиться?

В’ячеслав Брюховецький: Ну, по-перше, не можна сказати, що не робиться – робиться, звичайно. Але не можуть усі сісти і вивчати тільки це. Тому що треба розуміти, що коли все відкрите, то немає стимулу щось спеціально…

Ірина Славінська: То що, знову все засекретити і заборонити поширення інформації? Це ж теж не варіант.

В’ячеслав Брюховецький: Це – не варіант. Але річ у тім, що є певне коло людей, яких це цікавить більше. Але, оскільки відкрилася колосальна інформація, ну, я бачу за студентами нашими, їм цікаво все. Колись мене трохи дивувало, коли я на Заході працював, коли я викладав в Америці, в Канаді, що, коли якась зустріч відбувається в університеті, приходить 15 людей і цього досить. Коли ми вчилися в університеті, ми тоді, правда, строєм водили всіх. Як це так – неповний зал? Гість прийшов, а зал неповний. Мусить бути повний!. Я якось навіть запитав: “Ну, а чому так?” Ну, тому що цим це цікаво, а інші сидять в іншій аудиторії, бо їм цікаве інше.

Ірина Славінська: Але взагалі йшлося трохи про інше. Ішлося не про фахове вивчення питання Голодомору, але радше про відгомін, про наслідки, які ми спостерігаємо зараз у реальному житті. Але все одно на ментальність подібного роду травма якось повинна вплинути.

В’ячеслав Брюховецький: Ну, не знаю. Якось воно впливає. Навіть усвідомлення того, що це було, впливає. Але більше, я думаю, впливає все-таки відгомін отой генетичний… Тому і не цікавляться, можливо. Ви знаєте, мені розповідав один мій колега ще з Інституту літератури. У нього батько був репресований, був вивезений у Сибір. Там став священиком і повернувся вже дуже літньою людиною, не назавжди повернувся,а приїхав подивитись. І от він походив по селу (це з Західної України, це все події 2-ої половини 1940-х років, коли там вивозили масово людей). І він походив, подивився і каже: “Ну, так. Хто був хазяїном, той і залишився, хоч його і в Сибір вивезли. Діти залишилися, хтось залишився. А хто був злиднем і дорвався до влади, той таким і залишився”. Виявляється, що нічого не змінилось у селі. От голова колгоспу призначив: усе було, все розкрадалося, все розбиралось – і пішло на вітер все.

Ірина Славінська: А чи можна тоді говорити про якийсь, пардон, детермінізм? Адже наука вже давно вийшла за ці межі. Ми ж не можемо все визначати лише генетичним спадком. Є виховання, самосвідомість.

Університет – це єдине місце, де повинні бути створені умови для того, щоб людина розвинулася – не перевиховалась, а знайшла себе, зрозуміла, в чому її покликання в цьому світі

В’ячеслав Брюховецький: Очевидно, що є. Це правильно, що є виховання, але… Очевидно, що не тільки генетично. Але ж ми говоримо про те, що найбільше вплинуло. З моєї точки зору, найбільше вплинуло саме це. А виховання – виховання можливе. Колись я не вірив сам, що таке може бути. Тобто вірив, що це так, не вірив навпаки. Казали, що воно таке, бо вродилося таке. Потім я зрозумів: так, це правда, воно таке вродилось, і генетично це закладається. Звичайно, можна виховувати людину і треба виховувати людину, але, на мій погляд, після 15-16 років людина перевихованню не піддається.

Ірина Славінська: А тоді навіщо університети, вибачте? Якраз отуди люди вступають у старшому віці.

В’ячеслав Брюховецький: Це вже інше питання. По-перше, університет – це єдине місце, де повинні бути створені умови для того, щоб людина розвинулася – не перевиховалась, а знайшла себе, зрозуміла, в чому її покликання в цьому світі.

Ірина Славінська: А якщо воно таке вродилося, як ви кажете?

В’ячеслав Брюховецький: Ну, значить, якщо вродилося, йому не треба йти в університет. Ну, принаймні до нас такі не йдуть. Я думаю, тому, що дуже важко вчитися там. І якщо таке вродилося, то є ж багато всього іншого.

Віталій Гайдукевич: Є кліше, що треба так. Якщо ти не маєш вищої освіти, то ти… Це у нас факт, тобто ти якась недолюдина. Але водночас, скажімо, якщо взяти там західний досвід, то це такий постсовкізм: якщо ти маєш двійку, то ти, напевно, дурень. А у Штатах, якщо ти маєш двійку з математики, – може, ти геній у столярній справі. То йди займайся бізнесом. Усе просто.

Це закладено генетично, між іншим. Тому що ніхто не знає, до чого ти покликаний якоюсь вищою силою, як ті гени крутилися, щоб тебе зробити слюсарем, а не академіком, генетиком

Ірина Славінська: Наприклад, у Франції набагато менший відсоток студентів, абітурієнтів іде в університети, ніж у нас. І, коли я викладала, наприклад, я пам’ятаю величезні там групи (великий досить мовний університет), але дивишся на студентів і розумієш, що з них могли би бути прекрасні секретарки або прекрасні фахівці з роботи з металами, деревом тощо. І не обов’язково отримувати гуманітарну теоретичну освіту.

В’ячеслав Брюховецький: Тому що це закладено генетично, між іншим. Тому що ніхто не знає, до чого ти покликаний якоюсь вищою силою, як ті гени крутилися, щоб тебе зробити слюсарем, а не академіком, генетиком.

Ірина Славінська: Ну, це мені все нагадує роман Еміля Золя, вибачте. Тобто цей цикл про “Руґон-Маккари”, коли всі персонажі акурат такі, які риси були у їхніх батьків.

В’ячеслав Брюховецький: Ну, правильно. Оце, скажімо, я зараз працюю багато над творчістю Віктора Петрова, який відомий як прозаїк. Там теж усе є. Кожен персонаж, і це, між іншим, він узяв якоюсь мірою від Золя і Стендаля. Тобто це є функція цієї людини така, йому навіть цікаво розглянути, як ця функція працює в житті. Якщо подивитися Петрова – я сьогодні здав до друку перший том його вибраних праць, – то він бачив у людині функцію, і це дуже цікаво. Тому що він не просто бачив функцію, а він бачив це багатофункціональне середовище, де в кожного є своя функція. І він це пояснював: як це все може в суспільстві відбуватися.

Віталій Гайдукевич: Чи пояснює все це – те, що ми зараз навіть із літературними аргументами виклали на-гора, – чи пояснює все це той рівень пасивності, який зараз присутній в українському суспільстві?

Не борються зараз люди зазвичай за те, щоби стати громадянином. У них мета – вижити. І вектор споживацького суспільства в них спрямований на таке: ти, дитино, вчись, аби потім ти мав гроші, щоб ти був автономним, щоб ти не залежав від держави

Ірина Славінська: Рівень пасивності й посередності.

Віталій Гайдукевич: Насамперед пасивності. Бо можна зрозуміти і генетичний чинник, і різні атавізми минулого, які зазвичай просто ще не віджили, не відмерли. Але, попри те, шансів більше. Але в мене таке складається враження, що просто мета зараз людей не спрямована на те, щоби якось… Тобто не борються зараз люди зазвичай за те, щоби стати громадянином. У них мета – вижити. І вектор споживацького суспільства в них спрямований на таке: ти, дитино, вчись, аби потім ти мав гроші, щоб ти був автономним, щоб ти не залежав від держави. Не: “Ти, дитино, вчися, щоб ти став громадянином, людиною з великої літери”, – ні. Хтозна, в якій країні ти будеш жити.

Ірина Славінська: А так посидь тихенько, почекай оцю п’ятирічну чергу по отримання диплому, і далі буде видно.

В’ячеслав Брюховецький: На моє щастя, я взагалі мало зустрічаюся в житті саме з такими людьми, тому що я дещо інакше бачу контингент студентів нашого університету. І те, що вони пасивні, я би цього не сказав. У них фонтанують ідеї.

Дуже специфічна нація тут живе, яка довго запрягає, але швидко їде

Віталій Гайдукевич: Вектор ідей інший. Вони на граніт не виходять зараз.

В’ячеслав Брюховецький: Почекайте, ну, на граніт… Ми не знаємо, що буде. Я, наприклад, переконаний, що через три роки Україну чекає велике потрясіння, яке будуть робити молоді. Що, за два місяці до Помаранчевої революції можна було уявити, що таке станеться? Та ніхто навіть не міг придумати, щось таке. І те саме, що стосується голодування на граніті й одержання Україною незалежності. Ніхто не міг собі уявити. Україна… Дуже специфічна нація тут живе, яка довго запрягає, але швидко їде. І колись до нас досить часто приїздив – ну, майже щороку приїздив – професор Роланд Піч із Німеччини, і він дав дуже цікаве таке інтерв’ю, де німець, який вивчив українську мову, викладав українською мовою філософію, і він сказав так: “Ми, на Заході, не розуміємо українців, тому що ми звикли до цілеспрямованого руху в історію – от ми так собі йдемо. А тут у вас є період накопичення якогось інтелектуального потенціалу і потім раптом вибуху”. І ми це спостерігали вже навіть за нашого життя.

Віталій Гайдукевич: Ви зауважили одну таку дуже цікаву тезу, це загальновідомий факт: українці довго запрягають, але потім чимось вибухають. І цей вибух, на думку нашого гостя, може статись уже за кілька років. Але, разом із тим, пане В’ячеславе, я перечитував ваші інтер’ю кількарічної давнини, і ви, в принципі, передбачали там, наприклад, що вибори виграє опозиція і сформує більшість, – не склалося; свого часу ви говорили певні компліментарні слова на адресуЮщенка, – але зрештою, напевно, я так розумію, він вас розчарував наслідками своєї роботи. Зараз ви кажете, що на 2015-ий рік можливий вибух. Але підстави? Ну, все одно має бути якийсь натяк, що цей вибух готується. А в нас люди їдуть повз мітинг біля ЦВК, і кожен їде далі.

Ірина Славінська: Ні, але ж причина ясна.

Віталій Гайдукевич: І навіть не “дудукне”, що він підтримує.

Ірина Славінська: Але ж це мітинг, який покликали на конкретну голину. Правильно Луценко писав у своєму зверненні, що не можна призначити опір на конкретну годину понеділка.

Віталій Гайдукевич: Якщо я хочу кудись вийти, то я виходжу як особистість, як громадянин і стою стільки, скільки хочу, і мені начхати, хто покликав: Луценко, Яценюк чи хто-небудь. Але таких людей не було. Чому?

Ірина Славінська: Але на День свободи, якщо згадати, що було на Майдані, скажімо, – це був, напевно, найбільший якийсь такий День свободи принаймні за останні чотири роки. Дуже багато людей зібралося, і це було якось дуже приємно, ностальгійно, включно з цим перформенсом з поставленим наметом на Майдані, як колись, у старі добрі часи.

Вячеслав Брюховецький: По-перше, почнемо з того, що розчарувалися чи не розчарувалися в Помаранчевій революції.

Віталій Гайдукевич: Стоп! Не в революції – в лідерах!

Ті молоді люди, з якими я перетинаюся, не задоволені результатом, не задоволені тим, що сталося. І саме тому вони намагаються реалізуватися в інших сферах

Ірина Славінська: Так, ми говорили про Ющенка.

Віталій Гайдукевич: Я принаймні ділю і багато людей ділять. В ідеї не розчарувалося й досі багато людей, а в реалізації ідеї, в людях.

Вячеслав Брюховецький: Ну, це правильна постановка питання, тому що і для мене особисто не стоїть питання: розчаруватися – не розчаруватися. В мене стоїть питання так: чи задоволений я, що сталося? Ні, не задоволений, але це зовсім інше відчуття. І так само я можу сказати, що ті молоді люди, з якими я перетинаюся, не задоволені результатом, не задоволені тим, що сталося. І саме тому вони намагаються реалізуватися в інших сферах. Вони не вірять у те, що там спеціально скликають людей, що вони там мають постояти. Вони прийдуть інакше. І якщо говорити про те, що змінилося, то змінилося дуже багато. Навіть результати цих виборів.

Взагалі я не пригадую, щоб я пророкував створення більшості теперішньою демократичною опозицією. Ну, хіба що де-небудь, тому що я сам колишній журналіст і знаю, як можна написати, що людина говорила. Ну, може… Але я такого не передбачав, принаймні на цих виборах. Так-от, подивіться в чому відмінність сьогоднішньої ситуації. Свого часу, десь майже 20 років тому, я висунув одну тезу, яку мені періодично згадують. Ну і що? Теза була потрібна для просування, скажімо, Києво-Могилянської Академії і для спонсорів у тому числі…

Віталій Гайдукевич: Ви про еліти?

Вячеслав Брюховецький: Ні, про еліти я взагалі говорити не дуже хочу.

Ірина Славінська: Зараз “еліта” – це таке вже майже лайливе слово в медіапросторі.

Вячеслав Брюховецький: Так, це лайливо. Тобто якщо хтось б’є себе в груди і каже, що “я еліта”, – такі є, – значить, знай, що там до лікаря треба би швидше.

Отже, моє передбачення полягало в тому, що як питали люди: “Коли ж на Україні стане добре?” – я пояснював: “У 2015-му році”. Що цікаво, що тоді на цей рік президентські вибори не призначалися. Це вони тепер змістилися і припадають на 2015-ий рік. А щоб запам’ятали добре, бо питали: “Чому?”, – я казав: “Тому що у 2015-му році буде 400 років Києво-Могилянській Академії (Це абсолютно точна прив’язка – не зіб’єш, що не в той рік.) І цього року випускник Києво-Могилянської Академії стане президентом України”. Тепер мене питають: “Ну, а що? Де ж президент України?” Але ж ви розумієте, що, звичайно, випускник Києво-Могилянської Академії – це було якоюсь мірою фігурально. Малося на оці, що людина з цього покоління.

І Кличко, і Яценюк, і Тягнибок – це вже представники іншого покоління. А ми кажемо, що в нас нічого не міняється

Подивіться, колись я говорив Яценюкові і Кличкові говорив, що, в принципі, теоретично вони могли би бути випускниками Києво-Могилянської Академії, тому що в нас студенти на першому році були навіть старші від них. Тобто це ті, що закінчили перші випуски Києво-Могилянської Академії.

Подивіться, що стається на цих виборах. Залишилося два “совки” – не буду називати, ви здогадуєтесь, хто, – а прийшло троє молодих людей у лідерах. До них можна по-різному ставитися: можна їх любити, можна їх не любити, можна вважать, що вони перспективні. Але і Кличко, і Яценюк, і Тягнибок – це вже представники іншого покоління. А ми кажемо, що в нас нічого не міняється. Та міняється, міняється, тому що, фактично, якби не було всього, що було, це вже була би більшість Верховної Ради за нормальних виборів, навіть з мажоритарниками, якби не було того тиску і не було депресивних регіонів, які голосують тільки за те, що треба.

Я недавно повернувся зі Страсбурга, був у Раді Європи – там повно наших випускників працює.

Ірина Славінська: Усе ж таки, напевно, найбільш успішним був найперший випуск “могилянки”: люди, які прийшли, вже маючи якусь освіту за плечима…

Вячеслав Брюховецький: По-перше, не всі мали. Це таки ми спершу оголосили, що беремо після двох років навчання. Але далі ми зрозуміли… Коли до мене прийшов один абітурієнт і каже: “Я хочу зараз вчитися. Чому я повинен десь два роки відсиджувати?” Я тоді зрозумів: справді це недобре.

Тому я би не сказав, бо є і сьогодні успішні. Там вони, може, найдорожчі нам. Вони найбільші авантюристи, – це правда. Але от чи найуспішніші, не знаю.

Віталій Гайдукевич: От знову, коли ви наводите приклади успішних, не можна сперечатись, що є успішні і слава Богу, що вони є. Але, чи не здається вам, що вони, скажімо так, і завдяки освіті так само, і завдяки тому, що ініціативні, вперті і кудись хочуть іти, – вони стали успішні особисто як одиниці в бізнесі, у своїх справах, у Європі? Але чи стали вони такі ж успішні як громадяни? Ось це цікавить більше.

Не можна виховувати громадянина, просто брати, і давай… У Радянському Союзі так і робили. Ви цього не знаєте, а ми всі йшли в школу і найперше нам казали: “Раньше думай о Родине, а потом о себе”

Ірина Славінська: Я би це пере позиціонувала в смисл оцього громадянського виховання. Є ж в українських освітніх програмах ця графа: патріотичне виховання чи громадянське виховання. Тим паче ви як учасник ініціативи “Першого грудня” так само говорите про відродження моральності, духовності і так далі. Тобто певні виховні тези теж кидаються – не тільки до молодших громадян України, але й до старших. Можна це виховати, от зокрема у випускників?

Вячеслав Брюховецький: Ні. Ця тема вже кілька разів так виникала. Знаєте, я не хотів у неї влазити, але оскільки ви наполягаєте…

Ірина Славінська: Це цікаво насправді.

Вячеслав Брюховецький: Цікаво, звичайно. Але, розумієте, що не можна виховувати громадянина, просто брати, і давай… У Радянському Союзі так і робили. Ви цього не знаєте, а ми всі йшли в школу і найперше нам казали: “Раньше думай о Родине, а потом о себе”.

Віталій Гайдукевич: Я це ще пам’ятаю.

Вячеслав Брюховецький: Ви ще це пам’ятаєте? Ну, у вас добра пам’ять змалечку.

Ірина Славінська: Так, була ця промивка мозку і пропаганда.

Вячеслав Брюховецький: А насправді, між іншим, ця фраза не раз на початку була мною студентам оголошена. Людина може бути корисним громадянином лише тоді, коли він збудеться. Тому що я бачив тисячі людей, які “думалі о Родінє”, а насправді були ніщо. І тим гірше тій “Родінє”, що вони про неї думали. І я інколи казав: “Господи, краще би вони були “проти” цієї “Родіни”, це було би більш корисно для неї, ніж вони “за”. Ну, це стосувалося швидше, скажімо, українських справ. От є один такий професор…

Тільки високоосвічена людина, успішна людина може стати ефективним громадянином. Все інше, як кажуть деякі представники неопозиції в парламенті, це біомаса

Ірина Славінська: Це такі ніби професійні українці?

Вячеслав Брюховецький: Так, вони професійні, але вони будуть доводити, а насправді це викликає тільки спротив. І тому ми не знаємо, як повернеться це все, але я впевнений в одному: тільки високоосвічена людина, успішна людина може стати ефективним громадянином. Все інше, як кажуть деякі представники неопозиції в парламенті, це біомаса. На жаль, так воно складається. І часом нас питали: “От як ви виховуєте патріота?” Ніяк, тому що вся система освіти повинна давати людині усвідомлення самодостатності і самоцінності, – тоді це буде патріот. Якщо найкрикливішими фразами закликають і закликають: “Давайте бути патріотами”, – буде те, що в Радянському Союзі сталося. Адже дивіться, як же він розвалився. Це було тотальне виховання.

Я, між іншим, дуже довго не міг на початку пояснити цього феномену чужим людям. Ну, уявляєте: початок 90-х, приїжджають у це училище, де ми робимо академію… Щось таке. Було багато “совєтологів”, переважно з Американського континенту, бо в Європі якось інакше це трошки розглядали, а там ця, скажімо, галузь політології була дуже потужною. І мене весь час питали: “Поясніть, як така країна, такий колосальний потенціал, така сила могла враз, за кілька днів фактично, розлетітись?” Я довго не міг цього пояснити. І тоді нарешті один раз знайшов аргумент,який діяв безвідмовно. Я їх вів на другий квартал академії, який студенти тоді охрестили “Чечня”. І справді це все було розбито, розгромлено, жахливо. Але воно не за один день розбилося мічманами, які крали все, – воно було гниле в собі, у стінах грибок… Це все було жахливе, там не пофарбовано…

Одним словом, я їх вів туди і казав: “От дивіться: ви бачите цей жах?” Вони казали: “Так, бачимо”. Кажу: “А от ви розумієте, що тут виховувалися замполіти для всього радянського флоту? Розумієте, – кажу, – це як у вас священик в армії, а тут це замполіти, і їх виховували для всього радянського флоту, це було єдине училище такого типу. Чи може нормальна людина, яку годують гаслами “Любите Родину!СталинаЛенинаБрежневаЧерненка!” і так до Андропова іГорбачова, бути особистістю, якщо вона живе в таких скотських умовах? То чи може країна, яка виховує таких священиків своєї догми, не розвалитися?” Вони казали: “О! Тепер ми розуміємо!”

Ірина Славінська: Але нинішня ситуація не набагато краща.

Віталій Гайдукевич: Давайте резюмувати. Тобто навмисно виховувати громадянина – ні! Але треба створити умови?

Вячеслав Брюховецький: Так, створити умови для того, щоб він сам усвідомив це. Скільки людині не кажи, але, поки не прийде самоусвідомлення, це складніше. Не всі піддаються на це. Зрозуміло, що є люди, навіть ті ж самі випускники Києво-Могилянської Академії – не скажу, що це є 100% абсолютно для мене позитивно: вони є люди як люди скрізь, і “уродики” є у нас, у нас все є, все як належить. Але, з іншого боку, ті, хто сам дійшов до цього… Звичайно, це все мусить бути продумано, концентровано, – це зрозуміло. Але не можна людину примушувати, бо це викликає тільки спротив, не більше.

Ірина Славінська: У нас така любов без примусу – любов до Батьківщини.

Віталій Гайдукевич: Але з глибинним підтекстом, що…

“Українське тіло” – це просто маразм, а не екстремізм. Який там екстремізм?

Вячеслав Брюховецький: Що побачимо 2015-ий рік. Колись ви побачите.

Віталій Гайдукевич: З одного боку – так.

Вячеслав Брюховецький: Що буде у 2015-му році, я не знаю, але те, що щось буде… І це підтверджує і вчорашнє свято, заборонене Свято Свободи… Я порівняв, чому вони заборонили. Тому що в тих, хто забороняв, на шкірі написано, витатуювано: “Век бы мне свободы не видать”, – а в нас це свято в серці. І тому вчора ми відкрили прекрасну виставку, присвячену Дню свободи. Були і самі художники. Але це ненав’язлива виставка. Там одна робота є просто блискуча: сидить козак Мамай, повісив свою бандуру на дерево, взяв шаблю і пробує, чи гостра шабля.

Віталій Гайдукевич: Співати досить.

Ірина Славінська: А не будуть її закривати за екстремізм, як закрили рік тому “Українське тіло”?

Вячеслав Брюховецький: Та “Українське тіло” – це просто маразм, а не екстремізм. Який там екстремізм?

Ірина Славінська: Але там теж були гострі речі.

Вячеслав Брюховецький: Це було просто убожество.

Віталій Гайдукевич: Ставимо на цьому крапку. Дякуємо вам, що ви знайшли час, і насправді дякуємо за розумні думки, які тут звучали. Хочеться дожити до 2015-го року і побачити, як воно буде. Але ключова теза звучала: “Будьте особистостями, і напевно, що громадянин одного ранку прокинеться в вас – ви й самі того не помітите”. Це насправді так.

Ірина Славінська: Не забудьте завести будильники для пробудження внутрішнього громадянина, а ми будемо будити свого.

 ТВі, Гра в слова і не тільки, 24.11.2012

Опубліковано у Інтерв’ю, Відео, Новини | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.