Семен Глузман: “За наклеп посадять навіть сусідку, яка не сподобалась сусідові!”

Відомий дисидент на своєму особистому досвіді відчув, як режим може судити за наклеп.

Колишній політв’язень, правозахисник і лікар Семен Глузман вважає дуже небезпечним у наших специфічних правосудних умовах вводити до Кримінального кодексу поняття “наклеп”.

Нагадаємо, закон, запропонований Адміністрацією Президента і проголосований провладною депутатською більшістю, повертає до Кримінального кодексу статті, що передбачають за поширення неправдивої інформації до 3 років ув’язнення.

Семен Глузман вважає, що така ініціатива — безумство. І не лише тому, що закон, проштовхнутий Партією регіонів, уже розкритикувала низка правозахисних організацій та громадських діячів. Глузманові довелося самому з 1972-го по 1982-й носити тавро “наклепника” на радянську владу і відбувати за це покарання у таборі суворого режиму.

Згодом його реабілітували, відповідний папірець, що він — не наклепник, надійшов із прокуратури поштою. Радянського Союзу давно немає, та той судовий процес і роки, проведені в таборі, запам’яталися відомому психіатрові на все життя. Про те, як радянський режим судив його за наклеп і чим може обернутися повернення цього поняття у Кримінальний кодекс України, Семен Глузман розповів нам в інтерв’ю.

— Що стало приводом для притягнення вас до відповідальності в ті далекі роки?

— Основною причиною мого арешту стала “заочна експертиза у справі генерала П.Г. Григоренка”, в якій я визнав генерала-дисидента Григоренка психічно здоровим (усупереч офіційній версії, за якою він мав психічні відхилення). А в той час усе, що не підпадало під ідеологічні константи держави, було наклепом.

Наприклад, я стверджував, що від політики Сталіна постраждали мільйони невинних людей — їх розстріляли і скалічили. І це було наклепом на радянський суспільний і державний лад. Заяви про закриті процеси над дисидентами теж були для них наклепом. Русифікація була наклепом. Вторгнення радянських танків 1968 року до Чехословаччини — наклеп! А використання “каральної” психіатрії задля розправи з інакодумцями — це був мій найпідліший наклеп. Принаймні так мені тоді пояснював слідчий.

— А як відбувався суд?

— У мене був офіційно закритий процес. Зазначу, що тоді це було досить рідкісним явищем: офіційно суд працював у закритому режимі лише тоді, коли процес розкривав якусь державну таємницю. У моєму випадку зробили виняток — просто закрили, без жодних пояснень. На засідання не пустили навіть моїх батьків-фронтовиків, відданих комуністів. Під час розгляду справи в залі були лише я, моя адвокат, котра тремтіла ще більше, аніж я, суддя і прокурор, що натхненно доводили мою провину. І ще кілька солдатів та свідків.

Зізнаюся, було страшно. Коли свідки обвинувачення розповідали суду, що і коли я не так говорив, кому з них давав читати самвидав, прямо у них запитував: “Чи вбачаєте ви у таких моїх діях умисел на підрив і послаблення радянської влади?” Усі свідки, усі до одного (!), казали, що не вбачають.

А суддя на це мені збуджено викрикував, що він тут — головний і що він, а не свідки, має вирішувати, чи переслідував я мету принизити й підірвати радянську владу, чи такого у моїх словах і діях не було. За його рішенням я отримав 7 років таборів суворого режиму й 3 роки заслання до Сибіру.

— З огляду на все це, як ви ставитеся до можливого повернення у Кримінальний кодекс такої статті, як “вчинення наклепу”?

— Мене ця ініціатива обурює. Будьмо відвертими: ми все це вже проходили і чудово знаємо, як цей закон можна буде застосовувати. Бо наклеп — поняття дуже умовне. Наприклад, якщо я тепер повідомлю, що шановний Михайло Чечетов “диригує” голосуванням більшості у Верховній Раді, це буде наклеп?

Особливо мене обурює, що в сучасних українських реаліях громадян, які насміляться оприлюднити щось неприємне про депутатів, можна буде легко притягти до відповідальності, а депутатів осудити за наклеп не можна, бо в них недоторканність. Народ України та його обранці нерівні у своїх правах. Тож парламентарі, на мою думку, не мають морального права ухвалювати цей закон.

— Тобто наклепником — у разі появи такого поняття у Кримінальному кодексі України — ризикує стати будь-хто?

— Звичайно! Це небезпечно не лише для журналістів, а й для усіх нас, українських громадян. В улюбленого комуністичними ідеологами Карла Маркса є така цікава думка: “Закон, що карає за спосіб мислення, не є законом, виданим державою для її громадян”.

А із закону про так званий наклеп, як визначити, що є правдою, а що — наклепом? Ініційований закон об’єктивних норм не встановлює. Виходить, що кожна проста українська жінка, котра у прилюдній сварці обізвала свою сусідку “курвою”, за цим законопроектом, ризикує стати “наклепницею” і “загриміти” до тюрми на 3 роки, якщо ображена вирішить подати на неї в суд і суд це підтримає.

— Як вважаєте, якщо цей законопроект усе-таки пройде друге читання в парламенті, якщо Президент його підпише, чи можливі в сучасній Україні такі ж процеси, як за СРСР був у вас?

— Для встановлення диктатури в сучасній Україні не достатньо лише такого бажання у Януковича чи ще когось. Не достатньо однієї людини, котра захопить владу й оголосить, що буде диктувати цілій державі, як жити. Для цього ще потрібна згода українського народу.

Крім того, що у нас для цього немає умов, нема ще й особистості, здатної бути диктатором. Янукович — не здатен. Може, він і хотів би, але ж для цього ще потрібні якісь особисті якості! Бо красти — це одне, на те багато розуму не треба, а побудувати ефективну владу, злагоджений авторитарний організм у державі — це завдання значно складніше. І, на мій погляд, ніхто з них — ані влада, ані опозиція — не здатен упоратися із таким завданням.

Відмінність наших політиків від Сталіна, пробачте за медичну термінологію, у тому, що вони всі страждають на імпотенцію. Це — випадкові люди в політиці, котрі скоро з неї підуть.

Олександра ТАМКОВА,
„Експрес” № 106 (6575) 27 вересня — 4 жовтня 2012 р.

Опубліковано у Інтерв’ю, Публікації | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.