Мирослав Попович: Мовна проблема українців вирішуватиметься не один десяток років

Мирослав Попович, директор Інституту філософії, в інтерв’ю Ірині Соломко розповів про мовні політичні ігри регіоналів, причини слабкості української та її найближче майбутнє. Матеріал розміщено у №26 журналу «Корреспондент» від 6 липня 2012 року.

Мова таки завела у глухий кут – 3 липня Верховна Рада у другому читанні прийняла скандальний закон Про основи державної мовної політики, ініційований регіоналами Вадимом Колесніченком та Сергієм Ківаловим.

Документ дозволяє кожному регіону країни, де як мінімум 10% населення хотіли б спілкуватися не тільки українською, визначити для себе, яку мову, крім державної, використовувати в навчанні, діловодстві і під час звернень до держорганів.

Юридично закон дає право 18 мовам, якими в Україні говорять нацменшини, отримати статус регіональних. А на практиці у 13 областях країни – на сході і півдні –
регіональною зможе стати російська

Юридично закон дає право 18 мовам, якими в Україні говорять нацменшини, отримати статус регіональних. А на практиці у 13 областях країни – на сході і півдні – регіональною зможе стати російська, в Криму до подібного статусу мають шанс піднятися російська та кримсько-татарська, на Закарпатті – угорська, а в Чернівецькій області – румунська.

Опозиція й частина носіїв державної мови сприйняли закон вороже, вбачаючи в ньому спробу послабити позиції української і нав’язати країні двомовність. Адже по суті закон дав переваги російськомовній аудиторії, і виглядає це як реверанс пропрезидентської політсили в бік своїх виборців зі сходу і півдня.

Уже після першого читання документ, підготовлений Колесніченком та Ківаловим, викликав шквал емоцій: справа дійшла до кулачних боїв в парламенті між прихильниками закону й опозицією. А тепер, коли парламентарії остаточно ухвалили документ, протистояння вилилося на вулиці – опозиція і противники закону зіштовхнулися в масовому побоїщі зі співробітниками міліції. Були задіяні кулаки, палиці і сльозогінний газ.

У такий момент у країні важко знайти людину, здатну дати зважену і спокійну оцінку мовним новаціям ПР. Корреспондент зупинив свій вибір на філософі Мирославі Поповичу, вважаючи, що людина, яку називають моральним авторитетом нації, спроможна неупереджено оцінити майбутні зміни в мовному середовищі України.

- Мовний закон Партії регіонів викликав бурю емоцій у суспільстві, справа дійшла до гучних відставок і натуральних побоїщ. Не могли б ви відкинути емоції й оцінити закон?

- У мене дуже негативна реакція на нього. І вона не емоційна, а раціональна. Спочатку я б хотів відзначити політичну складову того, що сталося, нехай вона тут і не головна: Партія регіонів хоче зімітувати хоча б якусь перемогу в боротьбі за виконання хоча б якихось своїх передвиборчих обіцянок. Очевидно і те, що цей маневр був незграбним.

Також очевидно, що політичне призначення закону – це внести істеричні нотки в передвиборчу ситуацію. Крім цього, також якимось чином зосередити увагу людей на тих питаннях [гуманітарних, а не економічних і соціальних], які повинні розглядатися у другу, а не в першу чергу.

Тепер давайте подивимося, що буде, коли закон почне працювати, і я маю на увазі не якісь локальні конфлікти, а глобальну ситуацію. Головним наслідком стане те, що українська перейде в статус міноритарної мови. І всі ті проблеми, які у нас є зараз щодо її незахищеності, загостряться.

Це означатиме, що українська мова в цілому ряді регіонів зникне з адміністративного та педагогічного середовища [закон дозволяє батькам вибирати мову навчання для дітей, а також застосовувати регіональні мови в адмінструктурах].

Виникне питання вже про її підтримку, і кожен крок в цьому напрямку викликатиме побоїща. Адже в законі закладено конфлікт двох принципів – свободи і захисту слабшого. У документі вони суперечать один одному. Враховується тільки принцип свободи, наприклад у виборі мови навчання, адміністративного спілкування і так далі, але не береться до уваги підтримка більш слабкої сторони, якою тепер стає українська. Тому необхідна ціла серія заходів щодо її захисту.

- Права регіональних мов в законі прописані, а української ні?

- Так, і як наслідок – конфузи в кращому випадку або ж драми і трагедії в гіршому тепер неминучі. Все це принесе нам закон.

Але про це потрібно було думати давно, адже проблемі вже років десять. А парламент двічі ратифікував хартію [європейську хартію регіональних мов або мов меншин], навіть не думаючи про те, що вона конкретно несе країні. Як результат, і автори закону, і парламент, який його прийняв, не думали про те, що він означає.

Документ не має під собою абсолютно нічого – ні грошей, ні вмінь, ні програми, ні порад, врешті-решт, фахівців. Адже в ході роботи над ним не зроблені елементарні речі, наприклад, не залучили експертів, щоб вивчити реальне мовне становище України. Всі ці аспекти були кинуті на догоду політичним мотивам.

- Які ще наслідки принесе країні закон?

- Тепер усім чиновникам Криму треба вчити кримськотатарську мову.

Документ однозначно посилить й активність україномовного населення, яке відчує себе скривдженим.

Я не думаю, що будуть великі заворушення в країні. Адже, як свідчать опитування, мовне питання, незважаючи на всю його гостроту, стоїть далеко не на перших місцях за важливістю для громадян. Я поки що не бачу і загрози розколу країни, а також створення двох Україн. Але відхід від тих конфліктів, які зараз дуже вірогідні, вимагає великих зусиль і значних коштів.

У підсумку ми отримаємо реальну несправедливість, яка знайома з брежнєвських часів: щоб відправити дитину в українську школу, потрібно було її везти туди на двох трамваях і трьох тролейбусах.

Щойно дається вільний вибір мови навчання, втрачається баланс – ось у чому проблема. І потрібно негайно знаходити відповіді на запитання, як цей баланс знайти і які будуть наслідки, перш за все, соціально-політичні, якщо він не буде знайдений.

Інакше Україна, яка і так виглядає у світі не найкращим чином, постане країною, яка не може вирішити навіть базову проблему культурного розвитку. Тому тут мова йде не просто про мову, а про культуру в цілому і про політичні наслідки її управління.

- Прихильники документа стверджують, що вони жодним чином не наступають на українську мову, а лише відновлюють справедливість. А якщо українська є слабкою, то це її проблеми.

- Ця проблема спільна для всіх, і вона повинна бути вирішена на круглому столі, який об’єднав би різні точки зору. Треба говорити один з одним, вирішувати, враховуючи багаторічний міжнародний досвід.

Мовна проблема українців вирішуватиметься не один десяток років. Для цього потрібна програма, якої ні в кого немає.

- Якщо проаналізувати роки незалежності, то за 20 років прориву у зміцненні статусу української мови не відбулося. По суті, держава не зробила абсолютно нічого для того, щоб комерційно стимулювати розвиток української, через, наприклад, підтримку книгодрукування.

- Повністю згоден. Але ось у чому ще складність. Чудово, що в Києві є прекрасний російськомовний Театр російської драми ім. Лесі Українки. Але все має бути побудоване так, щоб цей пласт був частиною української культури, а не інтервенцією політичної культури іншої країни.

- Прихильники закону також наполягають на тому, що керуються демократичними принципами, які прийняті і працюють в Європі, де багатомовність – норма.

- Мовна ситуація в Європі не має нічого спільного з тією проблемою, що існує в Україні. Навіть у тих країнах, які утворилися на руїнах таких великих імперій, як Австро-Угорська чи Османська, ситуація – і мовна, і культурна – була зовсім іншою.

А у нас [в СРСР] не було такої взаємодії мов і культур, яка була, наприклад, у тій самій Австро-Угорщини. Ми отримали спадщину великої бюрократичної імперії, в якій все найкраще в так званих національних окраїнах було перетягнуте в російську культуру. І це ненормально, що у нас така сама ситуація спостерігається і зараз.

Що стосується нинішньої ситуації в Європі, то я кочував по Швейцарії [країна складається з кількох національних регіонів, тому там одразу чотири державні мови – німецька, французька, італійська та швейцарська ретороманська] певний час, і багато спілкувався з людьми. Так от можу сказати, що там зовсім не так все ідеалістично виглядає, як описують. Наприклад, люди в нефранцузьких кантонах не розмовляють і не люблять розмовляти французькою. Щоправда, всі чиновники її знають.

- У Бельгії дві частини країни – Фландрія, що розмовляє нідерландською, і франкомовна  Валлонія – взагалі не розуміють одна одну.

- Так, мене якось занесло у фламандський Левен. З нами ніхто не хотів спілкуватися французькою. Тому що для них вона не просто чужа, а ворожа мова. І таких проблем у Європі маса. Все це може спалахнути в будь-який момент, і щоб таке не сталося, там вживаються спеціальні заходи. Тому Україна з цим законом, який просто кострубато зроблений, виглядає дико.

- Чого не зробили в Україні, щоб українська стала справді державною?

- Не було ключового – на цю проблему не дивилися як на проблему розвитку української культури. Забезпечити рівність і конкуренцію потрібно не мовам, а культурам. Треба створювати умови для розквіту національної культури. Адже навіть якщо люди розмовлятимуть між собою українською, а дивитися російські або будь-які інші фільми, це не вирішить проблеми.

- Хто винен у цьому?

- Я б не хотів ні на кого покладати за це провину, нехай в цьому розбирається історія.

-  Якою в плані мови буде Україна через 20 років?

- У роки незалежності мої друзі-соціологи займалися моніторингом мовної ситуації в країні. Так ось, за 20 минулих років українська стала мовою спілкування нарівні з російською. На початку 1990-х російськомовне населення переважало, співвідношення було 55 до 45, сьогодні співвідношення практично таке саме, але вже на користь україномовних. Якби була продумана державна політика, то процес однозначно пішов би швидше.

Що стосується майбутнього, що цей процес і надалі буде прогресувати, але тільки якщо Україна залишиться демократичною і незалежною державою.


На мові і на язику

Що думають про суперечливий закон українці, для яких мова – інструмент: україномовна письменниця і російськомовний видавець

Оксана Забужко, письменниця, мова спілкування і роботи – українська:

Що коментувати? Остаточний кінець фарсу “української парламентської демократії”, який і так задовго затягнувся? Чи маразматичність беззаконного “закону”, який “офіційно” впроваджує давно розроблений Кремлем курс на розкол України? Можу хіба що розказати, як давно й активно працює над ним кремлівська пропагандистська машина не тільки в Україні, але й за кордоном, наприклад, у Німеччині. Я вже просто не маю сил багато років поспіль відповідати на запитання журналістів і публіки, коли нарешті Україна розколеться на україномовний захід і російськомовний схід. Тамтешні ЗМІ це тиражують із московських джерел з упертістю Колєсніченка – Табачника, і це не тільки в Німеччині так!

Можна – і треба – говорити про те, як довго й цинічно “кололи” Україну політикани у своїх електоральних інтересах, як запускався мем про “протистояння за мовною ознакою”, що його тепер наші виконавці збираються реалізувати на практиці, але це тема не одного коментаря, бо хвороба давня. Нинішній демарш парламентських гопників і шахраїв є результатом довгого процесу “підготовки громадської думки”, зокрема й через ЗМІ.

Ну, а про текст “закону” взагалі говорити нема сенсу. Там що не слово, то хоч санітарів викликай! Найближчою аналогією, яка спадає мені на думку, є ДКНС-1991. Негідники перейшли червону лінію, і результат можуть отримати так само протилежний до сподіваного, коли “унтер-офіцерська вдова сама себе перехитрила”.

Олександр Красовицький, генеральний директор і власник видавництва Фоліо, яке половину продукції випускає російською мовою:

Я вважаю, що держава не може мати мовне законодавство, написане в 1989 році, ще до того, як ця країна виникла. Водночас я переконаний, що мовна тема, втім, як і інші гуманітарні питання, не повинна розглядатися за півроку до виборів. У цього парламенту був час для прийняття мовного законодавства та інших гуманітарних ініціатив. Тому вважаю, що такий невиписаний, неконкретний і конфліктний закон про мови не повинен прийматися зараз.

Але, звичайно, країна повинна привести своє законодавство у відповідність зі своїми обіцянками перед європейським співтовариством.

Якщо ви мене запитаєте, чи потрібні регіональні мови, я відповім: однозначно так. Але тільки не в такому вигляді, як вони прописані в цьому законі. Можу навести конкретний приклад. У документі сказано, що кожна людина в будь-який момент може звернутися з вимогою навчання будь-якою регіональною мовою. І виходить ситуація, коли наприклад, не у вересні, а в березні хтось зі школярів заявляє про своє бажання навчатися російською. Як держава буде виконувати зобов’язання? Ніяк. І таких прикладів в законі не два, не три і не десять. Тому в проекті, схваленому ВР, по суті, взагалі не реалізований статус регіональних мов.

Що стосується документа, то він однозначно грає на руку російській мові, статус якої поки що у нас у країні не виписаний. Переконаний, що її статус як регіональної мови з чітко прописаними нормами застосування повинен бути закріплений у законі. І ці чіткі норми не дозволили б регіональним мовам підміняти державну. А державна мова в Україні одна, і це українська.

Кореспондент

Опубліковано у Публікації, Статті | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.